Тринадцять руж під вікнами цвіло.

Тринадцять руж – чотирнадцята біла.

Тринадцять дум тривожило чоло,

Тринадцять дум –чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами рида,

Тринадцять дум навилися на ружі…

Руда орда копиць у виднокружжі,

Тринадцять руж - тринадцять кружелянь:

Червоне жовтим, жовте сірим душиться.

Ця гіркота пригашенних страждань,

Ці білі квіти суму на подушці…

Цей білий образ – чорний по ночах,

І зігнутих дерев неандертальці…

Ці білі руки з голубими пальцями

Горять у мене і досі на очах…

Я плачу. Все біло навколо.

Я плачу сліпими сльозами,

І мова моя пересохла…

***

Не маю зла до жодного народу.

До жодного народу в світі зла не маю.

Чому ж тоді все важчає мені

На світі жити в множині душевній?

Тоді від чого ж там мені стає,

Неначе я у чомусь завинився

Перед своїм народом немаленьким,

Я завинив, бо не доніс чогось,

Чогось такого необхідного, одного,

Що міг нести один лиш тільки я…

Чи, може, це шмат хліба, того хліба,

Що їсть душа із першим молоком,

А потім дивиться на світ очима правди

І, незатуркана, з незламаним хребтом,

Живе і множить правду і добро

У себе в білій хаті і планеті?…

Чи, може, сам невипростаний я,

Не маю мужності і того духу в слові,

Що пропікає світ і все на світі

І стверджує і волю, і любов?!

Я точно знаю,

Звідкіль взялось в мені це почуття:

Воно від космосу… Воно від космосу, бо стало

Усе видніше в серці й голові,

Все збільшилось, згострішало від миті,

Як випростали небо кораблі…

Мабуть, тому й таке чуття у мене,

Що, ідучи з віків, чогось одного,

Найнеобхіднішого не доніс я, ні!

А зрілість кладе руку на плече…

Скажи мені, Дніпре, в якому стражданні,

Із серця якого народжений ти?

Скажи мені, Дніпре, в якім сподіванні,

З якої упав на степи висоти?

Чи, може, скорившись клекочучій силі,

На землю упав лютувать і стогнать,

І чорним вітрам дарувати хвилі,

Щоб клопоту з ними й зажури не мать?

Чи, може, упав ти на груди століттям

У водах своїх освітити час?

Та сонце твоє узялось верховіттям,

І стогону твого напився Тарас…

Чим далі у вічність, тим в юність далі,

Тим вище Тарас над тобою стає,

І повен минулих надій і печалі,

Сьогодні він серце тобі віддає…

Клекочучий Дніпре! В якому народі,

В якому народі народжений ти?

Немеркнучий Дніпре! В якім переброді

Народ переходить в майбутні світи?…

Ти в мого народу течеш біля мрії,

Течеш біля серця безсмертям своїм!

Скажи ж мені, Дніпре, які вітровії

Все кличуть тебе крізь степи та гаї?…

Коли засне, немов дитя шалене,

Глибоке місто неспокійним сном,

Вона приходить здалеку до мене

І шелестить до мене під вікном,

Щоб повертався я на Україну

Плугами чорнокрилими орать,

І тополята в полі поливать,

І поливати землю тополину…

Бо йдуть літа буремною ходою,

Різнити важко пустоцвіт від цвіту…

І той любов’ю повниться до світу,

Хто рідну землю має під собою…

***

Прицокало, прибилось, притекло,

Припало, пригорнулось, причинилось,

Заплакало і – никма утекло

До телефону – він його не бачив.

Хоч телефон – сюди-туди: нема!

А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче,

І груша з грушами прибилась до вікна.

Прицокало, прибилось, прилюбилось…

Узяв у голову, чи, може, так – приснилось!

Узяв у душу, як блакитний сон.

А чути плач – то плаче телефон,

Просунувши у ніч свою холодну шию.

***

Вас так ніхто не любить. Я один

Я вас люблю, як проклятий. До смерті.

Земля на небі, вечір, щастя, дим,

Роки і рік, сніги, водою стерті,

Вони мені одне лиш: ви і ви…

Димлять століття, води і народи…

Зорі небесний голос і свободи.

Дивиться, гляньте: мій – то голос ваш:

Як світиться він тепло на світанні…

Я вас люблю, як свою свою Сиваш,

Як ліс у грудні свій листок останній.