ОПОВІДАННЯ ПРО
СЛАВНЕ ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ НИЗОВЕ
Оповідання
перше
Про
початок козаччини та боротьбу її з татарами й турками
(1483-1590
роки)
ДАВНИНА
УКРАЇНИ
Не до ладу
було б розпочинати оповідання про запорожців, не згадавши, бодай коротенько,
часи давнього життя України, бо козаки були дітьми українського народу й завжди
дбали про рідний край, захищали його від ворогів та обстоювали свої права й
волю.
Всі землі
понад великими річками — Дніпром, Бугом, Дністром та Сяном — з давніх-давен
залюднювали східнослов'янські племена. Вони жили окремими громадами, й ними
правили вільні ради громадян, що обирали собі на вічах князів.
На північ та
на схід од слов'ян селилися фінські племена, з яких найбільші осіли на берегах
Оки та Волги — мордва й черемиси.
Колись, у давні
часи, слов'янське населення жило на просторах од Тиси, яка впадає в Дунай, лише
до Дніпра, так що наддніпрянські землі лежали на краю цих володінь, і через те
вони були прозвані Україною. Але з часом слов'яни стали селитися й на фінському
терені: по річці Двіні, на озерах Чудському й Ільмені, по річках Волзі й Оці, й
там стали вони складати свої громади й князівства. Десь із початку Х сторіччя,
після народження Ісуса Христа, за часів князювання в Києві Олега, гору над усіма
східнослов'янськими племенами взяли поляни, які жили на правому боці середнього
Дніпра й мали своїм осередком город Київ. їхня земля споконвіку звалася Руссю, і
ця назва, разом із поширенням влади київських князів, перейшла й на всі
слов'янські племена, які скорилися полянам.
За часів
Володимира поляни, з волі цього князя, року 988-го пристали до грецької
православної віри, а згодом християнство визнали й інші східнослов'янські
племена. З прийняттям православ'я слов'яни набули письменність і стали потроху
створювати свою власну культуру.
Той же князь
Володимир об'єднав усі слов'яно-руські племена в одну велику Руську державу, яка
простяглася від Тиси за Карпатськими горами до річки Дону й Азовського моря та
від Білого до Чорного моря. Але та єдність тривала недовго. Безмежні обшири, що
їх посіли слов'яно-руські племена, та брак у ті часи шляхів сполучення
утруднювали спільне життя на таких великих землях, і незабаром держава
Володимира занепала й розпорошилась на багато дрібних князівств. До того ж,
князь Володимир, помираючи, роздав усі володіння між своїми дітьми. Ще його син
Ярослав якось тримав братів у покорі й мав під своєю рукою всі руські землі,
крім Полоцької, а вже за часів його внуків ніхто не бажав слухатися київського
князя. Не минуло й ста літ, як велика Київська держава розпалась на кілька
десятків, а далі — й сотень князівств. Зрештою, дійшло до того, що мало не в
кожному місті був свій князь.
Усі князі
ворогували між собою, кожен хотів мати якнайбільше підвладних городів і весей; і
от вони, озброївши своїх людей, стали нападати на своїх сусідів; скидали своїх
родичів із князівств та іноді об'єднували докупи чималі володіння, які з часом
знову ділили між своїми дітьми й онуками.
Під час цих
змагань і чвар князі часто запрошували за гроші чужосторонніх вояків: варягів
або інших кочівників, які, скориставшись занепадом Русі, захопили південні
степи. Спочатку то були печеніги, а згодом — половці.
Найбільше лиха
від тих воєн зазнав Київ. Він був найдостославніший і найбагатший з усіх
городів, розташованих на руських землях. За часів Володимира та Ярослава Київ
прикрасили великі й розкішні церкви й монастирі; його було обсипано високими
земляними валами з міцним, посеред них, мурованим заїздом, що звався “Золотою
брамою”, і тепер Київ жив лише спогадами про свою славу. Через те кожен могутній
князь неодмінно прагнув стати князем у цьому городі та старшинувати иад усіма
руськими престолами.
З тими
війнами й колотнечами дедалі дужче занепадали городи, зубожіла людність і сила
Русі. Цим і скористалися степовики-половці, що досі вже вигнали з південного
степу печенігів та угрів й захопили степові простори від Волги до Дніпра. Вони
наскакували на руські землі, випалювали городи й весі, а людей забирали в
неволю.
Найближча до
степів Київщина, звісно, й найбільше потерпала від тих нападів. Нарешті в XI
столітті половці витиснули Русь із степів на північ, опанували Дніпром од лиману
до Орелі, захопили устя Дністра й Бугу й, таким чином, перетнули руські шляхи до
Чорного моря й Цар-городу.
Доки через
тяжкі обставини Київщина та й узагалі вся Україна дедалі дужче занепадала,
північно-східні руські землі, захищені від степовиків лісами та болотами,
зміцнювали свою силу й у XII столітті склали, між річками Волгою та Окою, чималу
державу — Суздальську Русь, яку згодом стали називати Московщиною. Осередок
руського державного життя поволі перемістився на північ.
За два
століття, що минули після князювання Володимира, єдність між північною та
південною Руссю зовсім розладналася, так що суздальські князі не тільки не
допомагали Україні у боротьбі з половцями, а навіть раділи із занепаду Києва, і
року 1169-го суздальський князь Андрій Боголюбський, скориставшись із безсилля
Київського князівства, захопив зі своїм військом Київ, пограбував його вкрай, не
минаючи навіть монастирів та церков і, поруйнувавши та спустошивши колись
могутнє й розкішне місто, залишив його на поталу степовикам-половцям.
За якийсь час
після походу на Київ Андрія Боголюбського посунулися на руські землі татарські
орди зі Сходу. Під проводом свого хана Батия вони зруйнували року 1237-го
Суздальську Русь і, повернувши звідти на південь, кинулися на половців і вигнали
їх аж за Дунай та Карпатські гори.
Заволодівши
південними степами, Батий через кілька років рушив із великими ордами на
теперішню Лівобережну Україну й, спустошивши Переяславське та Чернігівське
князівства, року 1240-го підступив до Києва.
Городяни
оборонялися вперто, адже сподівалися лише на смерть, бо не мали сили відігнати
татар, і ті, вдершись до міста, вирізали людей та пограбували і сплюндрували
все, що кияни встигли збудувати та надбати за сімдесят літ після руїни Андрія
Боголюбського.
Після Києва
татари спустошили ще Волинь, Поділля й Галичину, а тоді знову повернулися в
чорноморські степи, обклавши щорічною даниною всі руські землі.
Русь
опинилася в чужоземному ярмі. Щороку всі руські князі мусили привозити свою
данину; й від волі хана залежало, чи залишаться вони на троні, чи їм зітнуть
голову, й князівства перейдуть в інші руки, до тих князів, що більш покірливі,
чи, не шкодуючи своїх підлеглих, обіцяють привозити татарам набагато щедріші
подарунки.
Найскрутніше
з усіх руських земель доводилося від татар знову-таки Русі-Україні, бо вона була
найближча до степів і не мала жодного природного захисту з боку татарських
кочовищ; тому після нашестя Батия східні й південні землі зовсім здичавіли,
поросли будяками й перетворилися на безлюдні степи.
Не так тяжко
було Русі Суздальській, або Московщині. Татари не любили ходити туди через ліси
й болота, й не так потоптали той край. За сто літ Батиєвої руїни Московське
князівство не занепало, а зміцнилося, і князь московський Іван Калита, за згодою
татарського хана, став старшим над усіма східноруськими князями, проголосивши
себе великим князем.
Ще менше
потерпіла від татар Галицька Русь, бо її зі степу заступила Україна, і в XIII
столітті, за часів короля Данила, сина його Лева та онука Юрія, вона набула ще
більшої сили. Та й у неї знайшлися вороги — угри й поляки, й ті лихі сусіди,
виснаживши її могуть, підгорнули Галицьку Русь під себе, причому ті русини, що
жили за Карпатами, потрапили в ярмо до угорців, а ті, що були на сході гір,
дісталися полякам.
Доки київська
Русь-Україна перебувала в руїнах, стоптана татарськими кіньми, на північ од неї,
на річці Німані, почав складатися в міцну державу напівдикий народ. Уже в XIV
столітті великий князь литовський Гедимін заходився поширювати свою владу на
південь і завоював усю Білу Русь (край од Прип'яті до верхнього Дніпра). Син же
Гедиміна, великий князь Ольгерд, прилучив до Литви всю Україну з обох берегів
Дніпра, року 1360-го посадив свого сина Володимира князем у Києві й, вигнавши на
якийсь час татар із нижнього Дніпра, Бугу та Дністра, розширив межі своєї
держави до Чорного моря.
За добу
литовської зверхності Україна трохи перепочила. Литовці не утискували українців;
навпаки, самі запозичували в них звичаї, мову й письменність. Але таке спокійне
життя недовго тривало на Україні. Наприкінці XIV століття Литва з'єдналася з
Польщею, державою римсько-католицької віри, й поляки, забравши всі державні
посади, стали переслідувати православних українців, та не задовольнившись і тим,
почали обмежувати волю українського селянства й роздавати українські землі
польській шляхті.
За панування
Литви на Україні вже були вільні вояки, які, хоча й не називалися козаками,
проте, як і козаки, присвячували себе військовій справі. Тоді Візантійське
царство воювало з турецьким ігом і, щоб мати добре військо, набирало за гроші
вояків із різних країн. Між іншим, ходили до Царгорода й українці, про що
згадано в пісні з тих часів:
Ой, пустимося
ж на тихий Дунай,
Далі Дунаєм
під Цареград;
Ой, чаємо там
доброго пана,
Що платить
добре за служеньку;
Ой, дає на
рік по сто червоних,
По коникові
та й по шабельці,
По парі
суконь та й по шапочці,
Та й по
шапочці, та й по панночці...
Слідом за
лихом, якого зазнала Україна від польської шляхти, на неї впала ще страшніша
біда. В середині XV століття грецьке Візантійське царство, від якого на Русь
прийшли православна віра й письменство, було зруйноване турками, і Царгород,
перехрещений відтоді у Стамбул, став столицею бусурманів. Оттоманська Порта
вийшла в перші держави Європи; татарська орда з Криму, яка весь час кочувала в
руських степах, од Кавказу через Дін та Дніпро аж до Дністра, будучи найближчим
сусідом і єдиновірцем турків, визнала над собою їхню зверхність, а відтак,
зміцнивши своє військо, вигнала литовців із Дніпровського Пониззя та Бугу й
почала спустошувати своїми наскоками Україну та відвойовувати її землі у Литви.
Найлютішим
тягарем для України були походи кримського хана Менглі-Гірея. Року 1482-го він
дощенту сплюндрував Правобережжя разом із Києвом, а через кілька років так само
спалив і Лівобережжя з Черніговом і, не спинившись на тому, спустошив ще й
Поділля та Волинь.
Про
зруйнування Києва Менглі-Гіреєм так розповідає народна дума:
В неділю
рано-пораненьку у всі дзвони
дзвонять,
І старії, і
малії в весь голос голосять,
На коліна
упадають і господа просять:
“Поможи нам,
боже, Київ-город боронити,
Діждем першої
Пречистої, будем обід
становити”.
В неділю
рано-пораненьку города достали,
Усім церквам
українським верхи позбивали,
Дзвонами
спіжовими коня напували,
В святих
церквах коні становили.
Ця руїна, за
Менглі-Гірея, була далеко гірша, аніж за часів Батия, бо всіх людей, хто не був
забитий або не сховався в лісі, татари забирали в Крим, а звідтіля продавали у
неволю на турецькі галери або в заморські турецькі міста. За кілька років
Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далі, на Середземному й
Червоному, лунали розпачливі зойки сотень тисяч українських бранців і бранок,
відірваних од своїх дітей та батьків, од рідного краю.
Не маючи собі
захисту від своїх зверхників — литовців та поляків, українці збагнули, що їм
треба самим братися до зброї й виставляти свою військову силу проти татарської
неволі. Коли ординці залишали Україну, населення почало виходити з лісів,
гуртуватися в загони та силоміць виганяти зі своїх земель татар. Кому під час
руїни вдалося врятуватися разом із сім'єю, ті верталися до своїх розорених
осель; потроху бралися за господарство; ті, що втратили всю рідню й не мали для
кого зводити нове гніздо, лишалися без даху над головою, йшли в степи,
присвятивши своє безталанне життя боротьбі з поганцями — татарами — та обороні
своїх більш щасливих земляків.
ПОЧАТОК
КОЗАЧЧИНИ
Тих
українських людей, що лишилися безпритульними після татарської руїни і, взявши
зброю до рук, почали виходити в степ і нападати на татар, прозвали козаками, що
мовою східних народів означало: “вільна, рухлива людина”. Не маючи ще певної
організації (ладу), українська козаччина в перші десятки літ свого існування
гуртувалася здебільшого біля замків стародавніх руських князів: Острозького,
Вишневецького, Дашковича та інших — і з ними виходила битися проти татар; далі
ж, коли козаків побільшало, вони купчилися в нововідбудованих містах: Каневі,
Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві та в усіх прикордонних староствах
(повітах) і ходили в походи під проводом старостів, яких називали гетьманами.
З таких
гетьманів-старост найбільше уславилися Лянцкоронський, староста Хмельницький, що
водив козаків на татарські землі у 1512 та 1516 роках і тоді ж поруйнував
Білгород та Очаків, і Дашкович, староста Черкаський та Канівський, який року
1521-го зазнав, було, татарської неволі, але невзабарі втік із Криму й ходив
1523 та 1528 років із козаками під Очаків, а якось вдерся, було, з козаками
навіть до Криму.
Виходячи
щовесни на південь, щоб вистежувати татар, козаки разом із тим полювали на
дичину й, вертаючись під зиму на Україну, привозили із степів коштовні звірині
хутра, а ті, хто плавав річками, привозили додому рибу.
У ті часи в
гаях та байраках південної України водилася така сила дичини, що з нею, було, й
не розминешся; в річках же така сила риби, що, як старі оповідачі казали,
“встроми у воду списа, то він так і стримить поміж рибою — не може на бік
похилитись”. Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або як тоді казали, “з
Низу”, заохочувала й осілих людей із міст і сіл виходити щовесни разом із
козаками на добичництво. Вони озброювалися, єдналися з козацькими ватагами,
спільно з ними пробували ціле літо в степах та на річках, серед повсякденної
небезпеки від татарських наскоків; на зиму ж, обтяжені здобиччю, верталися до
своїх осель. З кожним роком кількість таких осілих добичників більшала, й вони,
перейнявши всі козацькі звичаї та їхнє врядування, чимдалі дужче зміцнювали силу
козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помітний вплив на поширення козаччини,
все ж провідною метою існування козацького війська була боротьба з татарами, а
потім — і з турками.
З року
1540-го історія, називаючи привідців козаків, згадує не тільки одних
прикордонних старост, а й зазначає вже козацькі походи на татарські улуси
(кочовища) та турецькі міста під проводом своїх же народних ватажків: Карпа
Масла з Черкас, Якова Білоуса з Переяслава та Андрушка з Брацлава, на підставі
чого можна гадати, що ще до середини XVI століття козаччина вже мала певну
організацію й сама почала вибирати собі ватажків.
У степу
козаки пильнували татарських нападників, які ходили на Україну по людей,
перепиняли їм шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу силу в неволю;
під час же нападу великої орди, коли зупинити бусурманів козакам було не під
силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти міста й села про наближення
ворога, і тоді весь хрещений люд залишав свої оселі й ховався у лісах або шукав
собі захисту в замках і по великих містах.
На добру
здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо прикордонні старости й
давай одбирати в козаків чималу половину найдорожчих набутків. Козаки попервах
ремствували, а проте якийсь час підкорялися старостам; згодом, звикнувши до
життя в степах, бездомівні козаки, що не мали жінок та осель, стали й зимувати
на Низу, то переховуючись у печерах, між скель, понад річками й байраками, то
закладаючи свої “коші”, або “січі”, на таких островах Дніпра, де б татарам їх
було важко знайти та несподівано захопити.
Таким чином,
уже в середині XVI століття українські козаки поділилися на дві частини: тільки
покірливі та ті, що мали жінок і домівки, жили “на волості”, здебільшого в
Черкасах і Каневі, а пізніше ще й у Трахтемирові й Корсуні; ті ж, які не мали
дружин або не хотіли коритися владі на місцях, мешкали на Низу. Через те перших
козаків називали городовими, а других — низовими.
Побачивши, що
через оселення на Низу здобич починає вислизати з рук польських старостів, вони
стали ходити походами на низових козаків, вишукуючи коші й одбираючи їхні
набутки. Тоді низовики, щоб уникнути тих грабунків і пильніше стежити за рухами
татар, згуртувалися в чималу громаду, вибрали собі отамана й, посідавши на
човни, попливли Дніпром за пороги.
Нелегко,
мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливі пороги, де і в наші часи нерідко
розбиваються човни на тріски, та козаки подолали той небезпечний шлях, і
звідтоді Дніпрові пороги та козаки стали рідними братами на кілька віків, і все
тодішнє козацьке життя снувалося біля порогів.
За порогами,
на одному з островів Великого Лугу, козаки поставили собі курені, обкопали свій
табір окопами, обгородили засіками й прозвали цей новий кіш “Січчю”. З того
переходу низовиків за пороги вони й почали зватися “запорозькими козаками”, або
“запорожцями”. Про них-то й підуть мої оповідання, хоча неможливо буде обминати
життя й городовиків, бо й ті козаки щовесни приходили до своїх товаришів за
пороги, жили з ними одним життям, разом вирушали в походи, разом і клали свої
голови в боротьбі з бусурманами, бодай і зимували на Україні, а все-таки звалися
козаками Війська Запорозького Низового.
ПЕРШІ ЧАСИ
ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Великий Луг
був добрим місцем для розташування запорозьких козаків. Він являв собою
величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Во-.дами й
порізаний Дніпровими протоками на безліч менших островів. Увесь луг мав 5 миль,
або 50 верст у довжину та біля трьох миль завширшки; його вкривав одвічний ліс
та несходимі пущі очеретів, осоки та шелюгів. На тих островах була ціла мережа
озер та боліт, які під час повені сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут
козаків вороги не могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузі було
неважко, бо всі його протоки, озера й лимани аж кишіли рибою, а в лісах водилася
сила звірини й птиці. Бракувало козакам тільки борошна та пороху, тому вони час
од часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну.
Упорядкувавши
Січ у захисному куті Великого Лугу, запорожці почали висилати козацькі залоги до
татарських перевозів на Дніпрі й бойові чати в степи, понад шляхи, якими
найбільше ходили татари на Україну.
Татари мали
чимало перевозів на Дніпрі, найдавніші з них були: перший між порогами Будилом
та Лишнім, другий — трохи вище голови острова Хортиці, в урочищі Кічкас. Перше
місце подобалося татарам тим, що там Дніпро розмежовували острови Тивильжан
(Таволжанський) та Перун на три протоки й саме там легше було перепливти з
кіньми по черзі, відпочиваючи на островах; під Кічкасом Дніпро був стиснутий
скелями і мав лише 80 сажнів завширшки.
Пристеживши
татар на перевозі, запорожці намагалися перешкодити їм перебратися на інший
берег, знищуючи всіх, хто зважувався перепливати; коли ж це не вдавалося, то
сповіщали Січ і Україну. Згодом на степових пагорбах були споруджені “бекети”,
звідки подавали вісті про татар гаслом: на далекій од Дніпра могилі запалювали
вогонь, а чатівники з подальших місць, сприйнявши той знак, розводили й собі
багаття, і так те гасло за одну ніч поширювалося по всіх степах і доходило до
України; отож, не встигнуть татари й перевезтися через Дніпро, а вже скрізь
знають, що вороги наближаються.
Нема чого й
казати, що життя запорожців у перші сто літ існування Запорозького Війська було
невимовне тяжке. Татарські кочовища діставали в ті часи східним боком Дніпра
річки Орелі, а правим — Тясмину й Висі, так що єдиним зв'язком Січі запорозької
з Україною, і то не забезпеченим од татарських наскоків, був Дніпро. Оточені з
усіх боків татарами, запорожці повсякчас сподівалися нападу ворогів, а з тим або
смерті собі, або тяжкої неволі. До того ж, татарські добичники (“ушкалі”),
приходячи щороку на Україну за ясирем (бранцями), неначе за своєю власністю,
стали помічати, що запорожці пильнують за ними й застерігають про їхні наскоки
всю Україну; то ж і самі почали вистежувати козаків, щоб, знищивши їхню варту,
віроломно налетіти на українські міста й села.
Щоденна
небезпека навчила запорожців стерегтися від бусурманів. Очі їхні бачили в таку
далечінь, куди нині сягають лише підзорні труби, а козацьке вухо чуло й там, де,
здавалося б, панувала німа тиша. Козаки вміли вгадувати наближення небезпеки за
тим, куди біжать степові звірі або як перелітає птаство.
Коли
небезпека заставала запорожців поблизу Дніпрових порогів, вони ховалися серед
скель і в печерах, що й досі існують по берегах Дніпра; якщо біля Великого Лугу
та в низинах річок — тікали в плавні та очерети; згодом же, вистеживши зі своєї
схованки ворогів, — кидалися на них зненацька й, коли мали сили, то й знищували
їх.
Найтяжче
доводилося тим із запорожців, які чатували в степах. Там було видко далеко
навкруги, і здавалося, що козакам нема порятунку від татар, бо коні у степовиків
були прудкі, як вітер; проте й запорожцям вдавалося врятуватися; досить було
добігти козакові до якоїсь степової річки або озерця, і вже він у безпеці: бо
виріже собі очеретину, простромить у її колінці дірочку й, узявши в рот,
занурюється у воду з головою. Краєчок очеретини, виставлений на поверхню, зовсім
не помітний поміж осокою й очеретом, а козак через неї дихає й може пересидіти в
річці, доки татари підуть далі.
Але хоч які
були сторожкі запорожці, а не одному з них випало загинути в нерівній борні з
бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:
Понад сагою
Дніпровою
Молодий козак
обід обідає,
Не думає й не
гадає,
Що на нього,
молодого,
Ще й на джуру
малого,
Біда
настигає...
То не верби
луговії зашуміли,
Як безбожні
ушкалі налетіли,
Хведора
Безрідного,
Отамана
курінного,
Постріляли,
порубали,
Тільки джури
не піймали,
То малий
джура до козака прибуває,
Рани йому
глибокії промиває.
То козак йому
промовляє:
— Джуро, мій
джуро,
Вірний слуго!
Їдь ти понад
Лугом-Вазавлугом
Та понад
Дніпром-Славутою.
Послухай ти,
джуро, —
Чи то гуси
кричать,
Чи лебеді
ячать,
Чи ушкалі
гудуть,
Чи, може,
козаки Дніпром ідуть?
Коли гуси
кричать, або лебеді ячать — то зжени,
Коли ушкалі
гудуть, то схорони.
Коли ж козаки
йдуть, то об'яви:
Нехай вони
човни до берега привертають,
Мене, Хведора
Безрідного, навіщають.
II
Ой, усі поля
самарськії почорніли,
Ясними
пожарами погоріли;
Тільки не
згоріло край річки Самарки,
Край криниці
Салтанки
Три терни
дрібненьких,
Три байраки
зелененьких;
Та тим вони
не згоріли,
Ще там три
брати рідненьких,
Як
голубоньки, сивеньких,
Постріляні та
порубані спочивали;
Та тим вони
спочивали,
Що на рани
постріляні та порубані
дуже
знемогали.
Озоветься
старший брат до середульшого словами,
Обіллється
гіркими сльозами:
“Прошу я
тебе, братику мій рідненький,
Як
голубонько, сивенький!
Добре ти
учини:
Хоч із річки
Самарки
Або з криниці
Салтанки
Холодної води
знайди,
Рани мої,
постріляні та порубані,
окропи,
охолоди!”
То
середульший брат теє зачуває,
До його
словами промовляє:
“Братику мій
рідненький,
Як
голубонько, сивенький!
Чи ти мені,
брате, віри не доймеш,
Чи ти мене на
сміх підіймаєш!
Чи не одна
нас шабля порубала?
Чи не одна
нас куля постріляла?
Що маю я на
собі дев'ять ран —
рубаних,
широких,
А чотири —
стріляних, глибоких!
Так ми добре,
брате, учинімо,
Свого
найменшого брата попросімо:
Нехай
найменший брат добре дбає,
Хоч
навколюшки вставає,
Військову
суремку в головах доставає,
У військову
суремку добре грає-приграває;
Нехай би нас
стали странні козаки зачувати,
До нас
доходжати, Смерті нашої доглядати,
Тіло наше
козацьке, молодецьке
в чистім полі
поховати!”
НЕВОЛЯ
БУСУРМАНСЬКА
З татар, що
наскакували на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками.
Пограбувавши в містах і селах усе, що було коштовного, і повбивавши тих, хто
змагався й обороняв своє добро, нападники підпалювали оселі й зганяли людей з
усіх околиць до одного місця. Там вони вирізували старих і не придатних уже до
невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми
тих дітей, які не мали ще сили втекти; інших же бранців: молодиць, дівчат,
чоловіків і парубків, розлучаючи батька з дочкою і дружину з чоловіком, —
розділяли між собою. Ось уривок із народної пісні про татарську руїну:
За річкою
вогні горять,
Там татари
полон ділять.
Село наше
запалили
І багацтво
заграбили,
Стару неньку
зарубали,
А миленьку в
полон взяли.
А в долині
бубни гудуть,
Бо на заріз
людей ведуть:
Коло шиї
аркан в'ється,
А по ногах
ланцюг б'ється...
А я, бідний,
з діточками,
Піду лісом —
стежечками.
Після поділу
ясиру всякий татарин зв'язував своїм бранцям руки за спину сирицею, прив'язував
одного невільника до другого і, нанизавши їх цілу пасму, припинав переднього до
свого сідла і так тяг їх через степи до самісінького Криму. А коли бранці не
встигали за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.
Не всі
полонені мали силу витримати таку подорож. Роз'ятрені, скривавлені степовими
будяками, ноги не хотіли слухатися, й нещасні бранці, а найбільше полонянки,
жінки та дівчата, падали й волочилися за кіньми, доки татари не добивали
знесилених, залишаючи їх серед степу на поталу звірові й птиці.
Повели їх по
жірниці,
А жірниця
ніжки коле,
Чорну крівцю
проливає...
Чорний ворон
залітає,
Тую крівцю
попиває...
Та брати
невольників, запорожці, завжди пильнували за татарами й, не зумівши зупинити їх
тоді, як ті йшли на Україну, вони підстерігали, коли вже татари верталися назад,
обтяжені ясиром, Чорним шляхом, на південь; і Запорозьке Військо несподівано
вихором вилітало з якогось степового байраку й, порубавши ворогів поодинці,
визволяло рідних в'язнів і вертало їх на Україну.
Та не щоразу
траплялося запорожцям так щасливо відбивати невольників. Дуже обмаль вони мали
війська, й дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки вивозили
татари українського люду до Криму в міста Козлов (нині — Євпаторія) та Кафу
(тепер — Феодосія), що, починаючи ще з XV століття, стали всесвітніми
невольницькими ринками.
З Криму
бранців розвозили на спродаж у всі міста Чорного й Середземного морів. Молодиць
і дівчат гарної вроди купували заможні бусурмани в свої гареми, всю решту — на
будь-які роботи. Поводилися власники з невольниками не по-людському: годували
їх, як собак, на ніч приковували ланцюгами або зв'язували їм руки й ноги й
тримали в льохах і хлівах; найгірша ж доля випадала, мабуть, тим, кого турецький
уряд забирав на свої військові галери. Там невольників прибивали залізом до
гребок, і вони мали громадити веслами вдень і вночі, переганяючи галери з одного
моря в інше, аж доки, під час війни чи за хуртовини, загинуть, разом із галерою,
в безодні моря.
Про тяжке
бідування у турецькій неволі досі збереглося кілька народних дум; нехай же вони
й повідають нашому читачеві про ту недолю українського народу.
У святу
неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні
невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руки
піднімали, кайданами забряжчали,
Господа
милосердного прохали та благали:
“Подай нам,
господи, з неба дрібен дощик,
А знизу
буйний вітер!
Хоча й би чи
не встала на Чорному морі бистра хвиля,
Хоча й би чи
не повиривала якорів з турецької каторги!
Та вже ся нам
турецька-бусурманська каторга надоїла;
Кайдани-залізо
ноги повривало,
Біле тіло
козацьке молодецьке коло жовтої кості пошмуляло!”
Баша
турецький, бусурманський,
Недовірок
християнський,
По ринку він
походжає,
Він сам добре
теє зачуває,
На слуги
свої, на турків-яничарів, зозла гукав:
“Кажу я вам,
турки-яничари, добре ви дбайте,
Із ряду до
ряду заходжайте,
По три пучки
тернини і червоної таволги набирайте,
Бідного
невольника потричі в однім місці затинайте!”
То ті слуги,
турки-яничари, добре дбали,
Із ряду до
ряду заходжали,
По три пучки
тернини і червоної таволги у руки набирали,
Потричі в
однім місці бідного невольника затинали;
Тіло біле
козацьке молодецьке коло жовтої кості обривали,
Кров
християнську невинно проливали.
Стали бідні
невольники на собі кров християнську забачати,
Стали землю
турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:
“Ти, земле
турецька, віро бусурманська,
Ти, розлуко
християнська!
Не одного ти
розлучила з отцем, з матір'ю,
Або брата з
сестрою,
Або мужа з
вірною жоною!
Визволь,
господи, всіх бідних невольників
З тяжкої
неволі турецької,
З каторги
бусурманської
На тихі води,
На ясні зорі,
У край
веселий,
У мир
хрещений,
В городи
християнські!”
II
Поклоняється
бідний невольник
Із землі
турецької, із віри бусурманської
У городи
християнськії — до отця, до матусі,
Що не може
він їм поклонитися —
Тільки
поклоняється голубонькам сивеньким:
“Ой ти,
голубонько сивенький!
Ти далеко
літаєш, ти далеко буваєш;
Полети ти в
городи християнськії,
До отця
мойого, до матусі.
Сядь-пади
На подвір'ї
отцівськім,
Жалібненько
загуди,
Об моєї
пригоді козацької припом'яни:
Нехай отець і
матуся
Мою пригоду
козацькую знають,
Статки,
маєтки збувають,
Великі скарби
збирають, —
Головоньку
козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо як стане
Чорне море вигравати,
То не знатиме
отець, либонь матір,
У которої
каторзі шукати:
Чи у пристані
Козловської,
Чи у городі
Царграді на базарі.
Будуть
ушкалі, турки-яничари набігати,
За Чорнеє
море у Арабську землю продавати,
Будуть за них
срібло-злото, не лічачи,
Сукна дорогі
поставами, не мірячи,
За них брати.
Тоді далася
бідному невольнику
Тяжкая неволя
добре знати:
Кайдани
руки-ноги поз'їдали,
Сирая сириця
до жовтої кості
Тіло
козацькеє проїдала”.
То бідні
невольники на кров, на тіло поглядали,
Об вірі
християнській гадали,
Землю
турецьку, віру бусурманську проклинали:
“Ти, земле
турецькая, віро бусурманськая,
Ти єси
наповнена сріблом-злотом
І дорогими
напитками,
Тільки ж
бідному невольнику на світі невільно,
Що бідний
невольник у тебе пробував,
Празника
Рожества, будь лі Воскресения не знає,
Всі у неволі
проклятої, на каторзі турецької
На Чорнім
морі пробувають,
Землю
турецькую, віру бусурманськую проклинають:
“Ти, земле
турецька, бусурманськая,
Ти, розлуко
християнська!
Уже бо ти
розлучила не єдиного за сім літ війною;
Мужа з жоною,
брата з сестрою,
Діток
маленьких з отцем і маткою.
Визволь,
боже, бідного невольника
На
Свято-руський берег,
На край
веселий, між народ хрещений!..”
Не легша доля
була й українського жіноцтва, захопленого в неволю. Не маючи сили, щоб
оборонятися від напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами й благанням
сподівалися вмилосердити степових хижаків.
У долині
огонь горить,
Коло нього
турок сидить,
Турок сидить
— коня держить,
Коня держить
за поводи,
За поводи
шовковії;
Біля нього
дівча сидить,
Дівча сидить,
слізно плаче,
Слізно плаче,
турка просить:
— Пусти мене,
турчиночку,
Побачити
родиночку,
Ще й рідную
Вкраїночку.
Та даремні
благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб із шляху пустити їх
додому, не покористувавшись із них, як із дівчат і невольниць:
Сестра сестрі
промовляє:
Проси,
сестро, турка-мужа,
Нехай косу
русу утне,
Най до мамки
її пошле,
Най ся мамка
не фрасує,
Най нам віна
не готує!
Бо ми віно
утратили
Під явором
зелененьким
Із турчином
молоденьким...
У неволі
молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків. Їх примушували бути
жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї далекої України. Тож багато
українок ставало дружинами турецьких пашів і навіть самого турецького султана та
кримського хана. Вони перебували в розкошах, але ті “лакомства нещасні”, як
співає народ у своїх думах, не вбивали в дочок України живого духу, й багато з
них користувалися своїм впливом на чоловіків-турків, щоб, у чому була змога,
допомагати своїм землякам і до самісінької домовини зберігали в своєму серці
іскру любові до рідного краю.
Одну з таких
невольниць, дочку священика з міста Богуслава, й оспівала народна дума.
Що на Чорному
морі, на камені біленькому,
Там стояла
темниця кам'яная.
Що у тій-то
темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних
невольників.
Вони вже
тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу,
сонця праведного в вічі собі не видають.
То до їх
дівка-бранка,
Маруся,
попівна Богуславка приходжає,
Словами
промовляє:
“Гей, козаки,
ви, біднії невольники!
Угадайте, що
в нашій землі християнській за день тепера?”
Що тоді бідні
невольники зачували,
Дівку-бранку
Марусю, попівну Богуславку,
По річах
пізнавали,
Словами
промовляли:
“Гей,
дівко-бранко, Марусю,
Попівно
Богуславко!
Почім ми
можем знати,
Що в нашій
землі християнській за день тепера?
Що тридцять
літ у неволі пробуваєм,
Божого світу,
сонця праведного не видаєм.
То ми не
можемо знати,
Що в нашій
землі християнській за день тепера”.
Тоді
дівка-бранка Маруся,
Попівна
Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків
словами промовляє:
“Ой козаки,
ви бідні невольники!
Що сьогодні у
нашій землі християнській Великодна субота,
А завтра
святий празник, роковий день Великдень!”
То тоді ті
козаки теє зачували,
Білим лицем
до сирої землі припадали,
Дівку-бранку
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
“Та бодай ти,
дівко-бранко Марусю,
Попівно
Богуславко,
Щастя-долі
собі не мала,
Як ти нам —
святий празник, роковий день Великдень —
сказала”
То тоді
дівка-бранка Маруся,
Попівна
Богуславка,
Теє зачувала,
Словами
промовляла:
“Ой козаки,
ви, біднії невольники!
Та не лайте
мене, не проклинайте:
Бо як буде
наш пан турецький до мечеті виїжджати,
То буде мені,
дівці-бранці Марусі,
Попівні
Богуславці,
На руки ключі
віддавати:
То буду я до
темниці приходжати,
Темницю
відмикати,
Вас всіх,
бідних невольників, на волю випускати”.
То на святий
празник, роковий день Великдень,
Став пан
турецький до мечеті від'їжджати,
Став
дівці-бранці Марусі,
Попівні
Богуславці,
На руки ключі
віддавати.
Тоді
дівка-бранка Маруся,
Попівна
Богуславка,
Добре дбає,
до темниці приходжає,
Темницю
відмикає,
Всіх козаків,
бідних невольників,
На волю
випускає
І словами
примовляє:
“Ой козаки,
ви, бідні невольники!
Кажу вам:
добре дбайте,
В городи
християнські утікайте;
Тільки прошу
я вас одного —
Города
Богуслава не минайте.
Моєму батьку
й матері знати давайте:
Та нехай мій
батько добре дбає,
Грунтів,
великих маєтків нехай не збуває,
Великих
скарбів не збирає
Та нехай
мене, дівки-бранки Марусі,
Попівни
Богуславки,
З неволі не
викупляє.
Бо вже я
потурчилась, побусурманилась
Для розкоші
турецької,
Для лакомства
нещасного!”
Ой, визволи,
боже, нас всіх, бідних невольників,
З тяжкої
неволі, з віри бусурманської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край
веселий,
У мир
хрещений!
Та не всі
українські дівчата й молодиці могли звикнути до життя на чужині й погодитися з
новими обставинами існування, хоча й у розкошах. Адже “лакомства нещасні” не
давали снаги душі й серцю, а нудьга за рідним краєм і сумління через свою, бодай
і примусову, зраду батьківщині та вірі часто доводили потурчених молодиць до
самогубства.
Ой турчине,
турчиночку,
Дай мі ножа
гостренького.
До завоя
тоненького;
Тонкий завій
укроїла,
Ніж у серце
сі встромила.
Ті
невольницькі плачі разом із стогоном народним, що стояв над усією сплюндрованою
Україною, бриніли у вухах запорожців. Туга за рідним краєм змушувала багатьох
невольників тікати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебільшого, куди йти, бранці
легко знову діставалися до рук бусурманів. Піймавши втікача, турки й татари за
першим разом його люто карали, вдруге ж — виколювали або випікали їм очі й
пускали, хто куди знає. Більшість осліплених гинула з безхліб'я, проте були й
такі, що прибували на Україну, і тут, переходячи від села до села з кобзою в
руках, вони з риданням оспівували журбу тих, хто лишився на Україні, втратив під
час наскоку татар дітей, і страждання невольників, які ще нудилися в
бусурманській неволі. Таких сліпців-кобзарів чимало перебувало й на Січі, й
запорожці не байдуже ставилися до їхніх співів. Не обмежуючись тими перешкодами,
які чинили козаки татарам на степових шляхах і перевозах, вони проникали до
татарських і турецьких міст, де знемагали в неволі їхні брати й сестри, але їм
найбільше заважало в походах турецьке місто Аслам, що стояло на острові Тавань
на низу Дніпра: пропливати повз нього човнами було дуже важко.
ГЕТЬМАН
ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)
В ті часи
десь року 1552-го на Січ прибув один із нащадків литовсько-українських князів
Дмитро Вишне-вецький. Він був жвавий та завзятий вояка із щирою козацькою
вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців із татарами
та про їхні лицарські вчинки й звичаї, Вишневецький уже з року 1540-го почав
козакувати й був добре відомий запорожцям, бо деякий час перебував і на Січі.
Року 1550-го,
коли король польський визнав Вишневецького старостою Черкаським та Канівським,
він згуртував навколо себе чимало козаків і вже року 1552-го, покинувши
староство, посадив свої загони на човни, виплив на Запорожжя й отаборився на
острові Хортиця.
Побувавши ще
до того із запорожцями в походах та боях, Вишневецький зрозумів вагу єдності,
одностайності, товариства й любові до рідного краю й прийшов до думки, що із
запорожцями можна поставити справу оборони України від татар далеко ширше й
міцніше, ніж вона стояла. Завзятому Байді боліло серце з того, що через свої
незначні сили запорожці змушені були нападати на бусурманів лише потай і після
кожного наскоку ховатися в пущах Великого Лугу. Він мріяв створити військо, яке
б відверто і збройне стало на низу Дніпра й заступило Україну з півдня;
осередком же цієї сили мав бути острів Хортиця, що лежить на Дніпрі нижче
порогів та Кічкасу.
Запорожці
радо вітали заміри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його своїм
гетьманом та обіцяли міцно стояти разом із ним у боротьбі з бусурманами.
Острів
Хортиця чималий: він тягнеться на десять верст уздовж і шириться на три версти
впоперек. Його голова (горішній кінець) дуже висока й виходить із води
сторчовими скелями, неприступними для ворогів. Саме тут Вишневецький і почав
споруджувати містечко, обкопуючи його рівчаками та обсипаючи валами; коли ж
містечко було закінчене, козаки поробили з дубових кряжів ще поверх валів стіни
та башти. Те містечко простягалося від голови острова до Вошивої скелі на
східній протоці Дніпра та до острова Мала Хортиця на заході, який зветься у наші
часи Старим Дніпром, і поділявся такими ж окопами та стінами упродовж острова на
дві частини з тим, щоб коли вороги здеруться на острів з одного боку, то на
іншій половині можна було б оборонятися.
Закінчивши ту
велику й міцну будову, Вишневецький звернувся з листами до польського короля
Жигмонта й до московського царя Івана Грозного, щоб вони надали йому підмогу для
великого походу в Крим.
Надії
Вишневецького на допомогу не здійснилися. Король не тільки не допоміг, а ще й
розгнівався за те, що гетьман зачіпає татар; цар же хоча й прислав запорожцям на
потугу путивльських козаків, але та поміч була дуже незначна.
Проте року
1556-го Байда вирушив-таки походом на Очаків і, зруйнувавши його околиці,
визволив чимало невольників. Тільки через брак гармат йому не вдалося добути
Очаківський замок. Повернувшись із походу, Вишневецький негайно ж напав на
Аслам-город та тільки й цього міста не взяв, а, обминувши його, обійшов із
козаками всі татарські степи й попалив улуси до самісінького Перекопу.
Відплачуючи
за ті козацькі напади, хан кримський наприкінці того ж року, діждавшись, доки
Дніпро замерзне навколо Хортиці, атакував із великою ордою містечка
Вишневецького, але захопити їх не зміг. Козаки цілий місяць давали татарам
відсіч і, добре погромивши ворога, врешті-таки відігнали геть.
По весні,
радіючи своїй перемозі, запорожці посідали в човни, несподівано підпливли до
Аслам-городу, взяли його штурмом і, повигинавши всіх бусурманів та визволивши
чимало невольників, повернулися на Хортицю з великою здобиччю.
Та недовго
запорожці святкували перемогу. Через півроку Хортицю оточили вороги; зі сходу
підступив хан з ордою, з півдня на сандалах і галерах прибули турецькі яничари,
а із заходу підсунулося волоське військо, підвладне султанові.
Тяжко
довелося козакам одбиватися від ворогів, бо тих було вдесятеро більше, допомога
ж ні від короля, ні від царя не прийшла, проте запорожці міцно стояли й
одбивалися, не шкодуючи свого життя, і лише через чотири місяці, коли на Хортиці
не вистачило припасів, Вишневецький потай покинув острів і подався з городовими
козаками до Черкас, а запорожці попливли у Великий Луг до своєї добре прихованої
й не відомої ні татарам, ні туркам Січі.
Перебувши ці
пригоди, Вишневецький зрозумів, що для боротьби з бусурманами козацької сили
замало. Проте він не заспокоївся на тому, а, впевнившись, що московський цар
прихильніше ставиться до його боротьби, ніж польський король, поїхав у Москву,
записався в царя на службу й, діставши від нього клейноди Війську Запорозькому
та невеличку допомогу військом, року 1558-го знову повернувся на Хортицю та,
згуртувавши біля себе городових і запорозьких козаків, вирушив на татар степами
й Дніпром. Наляканий бойовим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан
залишив цього разу козакам усі дніпровські міста й степові улуси й, зібравши
свої орди, заховався з ними в Криму.
Козаки з
Вишневецьким опанували всіма степами, починаючи від Бугу й до самісінького Дону,
і звідтоді стали мати їх за свою власність. Проте таке становище тривало
недовго, бо московський цар викликав свого підданця Вишневецького до Москви й
послав його з російським військом воювати на Кавказ, а татари ж тим часом знову
вийшли з Криму й захопили свої кочовища.
Через рік
Іван Грозний хотів послати Вишневецького зі своїм військом проти Польщі, та
тільки гетьман на те не згодився, а, зачувши, що на Україну з Буджака наскочила
татарська орда, знову прибув на Запорожжя й року 1561-го листом із Січі
Запорозької просив короля Жигмонта повернути його в своє підданство. Король
охоче виконав те бажання, покликав Вишневецького до себе у Краків і там з
великою пошаною привітав його, разом із найвищою польською шляхтою, як
відважного войовника-лицаря.
Після того
Байді було повернуто всі його маєтки, але все-таки пильно завважено не водити
більше козаків на татар і турків, щоб не піднімати їх на помсту. Вишневецький
скорився волі короля, але ненадовго. Життя в розкошах та багатстві не
задовольняло завзятого козацького ватажка, і за першої ж нагоди, незважаючи на
свої не молоді вже роки та недуги, він знову взявся за шаблю.
Сусідня з
Україною земля — Молдова, що тоді була в залежності від турецького султана,
хотіла, проти волі свого господаря, себто князя, скинути турецьке ярмо — і от
молдавські бояри, шукаючи собі підмоги, прислали до Вишневецького посланців
просити, щоб він, набравши військо, став господарем Молдови й уладнав її спілку
з Польщею.
Вишневецький
охоче на те відгукнувся й удався за згодою до Війська Запорозького. Поклик
улюбленого гетьмана, що не раз водив козаків до слави, відразу підняв на ноги
запорожців, і навколо Вишневецького зібралося біля 4000 душ. З тим військом року
1564-го він і вирушив на Молдову, та тільки там на нього чекала зрада. Другий
претендент на Молдавське господарство, боярин Томжа, сподіваючись собі ласки від
турецького султана, вдав із себе спільника Вишневецького, а коли той із
невеликою купкою запорозької старшини та польської шляхти відступив від свого
війська й наблизився до Томжі, він захопив Байду з усією старшиною в бранці й
мерщій надіслав у дарунок турецькому султанові.
Довідавшись
про зраду, запорожці кинулися на військо Томжі, але, побачивши, що наздогнати й
визволити з неволі славного товариша було вже неможливо, мусили із сумом
повернутися на Україну.
Діставши до
рук свого заклятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: його
скинули з башти на залізні гаки, і він, зачепившись за гак ребром, кілька днів
висів та мучився.
У народних
згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а вірним товаришем січовим,
завзятим Байдою, і народ оспівав так його смерть:
В Цареграді
на риночку
Та п'є Байда
горілочку:
Ой, п'є Байда
та не день, не два,
Не одну нічку
та й не годиночку;
Ой, п'є Байда
та й кивається,
Та на свого
джуру поглядається:
— Ой, джуро
мій молодесенький!
Та чи будеш
мені вірнесенький?
Цар турецький
к ньому присилає,
Байду к собі
підмовляє:
— Ой ти,
Байдо, та славнесенький!
Будь мі лицар
та вірнесенький.
Візьми в мене
царівночку —
Будеш паном
на всю Вкраїночку!
— Твоя, царю,
віра проклятая,
Твоя
царівночка поганая!
Ой, крикнув
цар на свої гайдуки:
— Візьміть
Байду добре в руки,
На гак ребром
зачепіте!..
Ой, висить
Байда та й не день, не два,
Не одну нічку
та й не годиночку.
Ой, висить
Байда та й гадає,
Та на свого
джуру та й споглядає,
Та на свого
джуру молодого
І на свого
коня вороного.
— Ой джуро
мій молодесенький!
Подай мені
лучок та тугесенький,
Подай мені
тугий лучок
І стрілочок
цілий пучок!
Ой, бачу я
три голубочки,
Хочу я вбити
для його дочки.
Ой, як
стрілив — царя вцілив,
А царицю — в
потилицю,
А його доньку
— в головоньку.
— Ото ж тобі,
царю,
За Байдину
кару!
Життя
Байди-Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собі
чималий слід на Україні й на Запорожжі. Він одсунув татарські кочовища від
Дніпра на схід та захід і тим полегшив становище запорозького козацтва і його
зносини з Україною. Про запорожців як переможців над татарами пішов розголос по
всіх землях, і сусідні держави почали рахуватися з ними як із визначною
військовою силою, що її бажано б мати на своєму боці. Козацтво й само виросло в
своїх очах; на Україні ж стали прославляти козаків, як оборонців свого життя, і
замість невольницьких плачів та нарікань на татарську руїну, по Україні почали
лунати вже й бадьорі пісні про козаків-звитяжців, як, скажімо, пісня про козака
Голоту.
Ой, на полі
та й на Килиїмськім,
На шляху
битому, ординськім,
Ой, там
гуляв, гуляв козак Голота.
Не боїться ні
огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на
козакові шати дорогії —
Три семирязі
лихії:
Одна недобра,
друга негожа,
А третя й на
хлів не згожа.
А ще, правда,
на козакові постоли в'язові,
А онучі
китайчані —
Щирі жіночі,
рядняні;
Волоки
шовкові —
Удвоє, щирі
жіноцькі валові.
Правда, на
козакові шапка-бирка:
Зверху дірка,
Травою
пошита,
А вітром
підбита.
Куди віє,
туди й повіває,
Козака
молодого прохолоджає.
Та гуляє
козак Голота, погуляє;
Ні города, ні
села не займає, —
ІІ
На город
Килію поглядає.
У городі
Киліі татарин сидить, бородатий,
По горницях
походжає,
До татарки
словами промовляє:
— Татарко,
татарко!
Ой, чи ти
думаєш те, що я думаю?
Ой, чи ти
бачиш те, що я бачу?
Каже:
— Татарине,
ой, сідий, бородатий
Я тільки
бачу, що ти передо мною по горницях походжаєш,
А не знаю, що
ти думаєш та гадаєш.
Каже:
— Татарко!
Я те бачу: в
чистім полі не орел літає,
То козак
Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу
живцем у руки взяти
Та в город
Килію запродати,
і ще ж ним
перед великими панами-башами вихваляти,
За його много
червоних, не лічачи, брати,
Дорогії
сукна, не мірячи, пощитати.
III
То теє
промовляє, дорогеє плаття надіває;
Чоботи
обуває,
Шлик
бархатний на свою голову надіває,
На коня
сідає,
Безпечно за
козаком Голотою ганяє.
А козаченько
оглядається
І корбачем
одбивається.
Та вже ж той
козак Голота добре козацький звичай знає,-
Ой, на
татарина скрива, як вовк, поглядає.
Каже:
— Татарине,
татарине!
На віщо ж ти
важиш:
Чи на свою
ясненькую зброю,
Чи на свого
коня вороного,
Чи на себе,
татарюгу старого?
Я, — каже, —
важу на свою ясненькую зброю,
А ще лучче —
на мого коня вороного,
А ще лучче —
на себе, татарюгу старого.
Я тебе хочу
живцем у руки взяти,
В город Килію
запродати,
Перед
великими панами-башами вихваляти
І много
червоних, не лічачи, набрати,
Дорогії
сукна, не мірячи, нощитати.
Та козак
Голота добре звичай козацький знає,
Ой, на
татарина скрива, як вовк, поглядає.
Ой, — каже, —
татарине, ой, сідий же ти, бородатий!
Либонь же ти
на розум небагатий:
Не ти козака
у руки не взяв,
А вже
козакові віри доняв,
А вже за його
й гроші пощитав.
А ще ж ти між
козаками не бував,
Козацької
каші не ідав
І козацьких
звичаїв не знаєш.
А татарин
його озирає,
З його
насміхає.
— Ой ти, —
каже, — козаче, козаче-нетяго!
Звідкіля ти
розуму набрався,
Що вельми
одіжно убрався?
Ой, на що ж
ти уповаєш?
Чи на свою
шапку-бирку,
Що травою
шита,
Вітром
підбита —
А зверху
дірка?
Чи на свої
постоли боброві,
Що шовкові
волоки —
Водносталь з
валу?
Чи на свою
сермягу семилатную?
— Ой,
татарюго старий, бородатий,
Що твоя одежа
зможе?
Ще побачим,
кому бог поможе.
IV
Ой, на полі
та й на Килиїмськім,
На шляху
битім, ординськім,
То не ясний
сокіл літає —
То козак
Голота, сердешний, добрим конем гуляє.
Ой, став
татарин ік йому приїжджати,
Став тугого
лука напинати,
Сердешного
козака Голоту стріляти-рубати,
Та козак
Голота нагайкою стріли одбиває,
Ой, на
татарина скрива, як вовк, поглядає.
— Ой ти,
татарин, старий, бородатий,
Да на розум
небагатий!
Ти між
козаками не бував
І козацької
каші не їдав,
І козацьких
жартів не знаєш...
Десь у мене
був з кулями гаман —
Я ж тобі
гостинця дам.
Як став йому
гостинці посилати,
Став татарин
із коня похиляти.
— Ой ти,
татарине, старий, бородатий,
Да на розум
небагатий!
Ще ти мене не
піймав,
Да уже в
город Килію запродав
І срібні за
мене гроші побрав!
От тепер
твого одного коня вороного
Поведу до
шинкарки пропивати,
А другим
твоїм конем вороним
По городу
Килії гуляти, —
Ой, гуляти,
гуляти, гуляти
Да єдиного
бога споминати!
Тоді козак
добре дбав,
Чоботи
татарські істягав,
На свої
козацькі ноги обував;
Жупан
татарський істягав,
На свої
козацькі плечі надівав,
Бархатний
шлик іздіймав,
На свою
козацьку голову надівав;
На коня
татарського сідає,
Поле
килиїмське вихваляє:
— Ой поле, —
каже, — поле килиїмське!
Скільки я на
тобі гуляв,
Да такої
здобичі не здобував!
Бодай же ти
літо й зиму зеленіло,
Як ти мене
при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже,
щоб козаки пили та гуляли,
Хороші мислі
мали,
Од мене
більшу здобич брали
І ворогів під
ноги топтали!
САМІЙЛО КІШКА
(ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)
Невдовзі
після смерті Вишневецького-Байди на Запорожжі з'являється оспіваний у народній
думі гетьман Самійло Кішка. Родом він був із Канева, козакувати почав, певно,
десь року 1550-го, в добу тяжких обставин козацького життя, під час війн та
походів Вишневецького набув собі великого войовничого хисту та завзяття. Ставши
гетьманом, він заповзявся доробити те, що не вдалося Байді, а саме: відкрити
запорожцям шлях до моря. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав вихід у
море, та, мабуть, не встиг використати того здобутку, бо історія не дає звісток
ні про жоден морський похід за часів Байди. Самійло Кішка хотів скористатися
завоюванням свого попередника і став лагодитися до походу на море та будувати
чайки.
Запорожці
раділи замірам свого гетьмана, бо з боку моря — з турецьких галер-каторг та
набережних міст — їм вчувався стогін братів-невольників. Вони охоче заходилися
будувати чайки, і ще до року 1568-го Самійло Кішка вже встиг вийти на Чорне море
й завдати туркам великої шкоди. Це стверджується тим, що того ж року польський
король Жигмонт Август, через скарги турецького султана на козацькі морські
напади й через його погрози помститися, видав універсал про те, щоб козаки
зійшли з Низу, тобто із Запорожжя, на Україну, оселилися б біля прикордонних
замків та були на королівській службі.
Після того, а
саме року 1570-го, козаків, що перебували на Україні, записали у реєстр і
призначили до них за старшого шляхтича Яна Бадовського; запорожці ж
королівського універсалу не послухали. Великого Лугу та південних степів не
покинули й писатись у реєстр не захотіли, бо не бажали поступитися своєю волею;
у призначенні ж козакам старшого владою короля вони вбачали порушення свого
звичаю обирати отаманів та гетьманів вільними голосами. Через те запорожці й не
признали Бадовського за свого старшого.
Скільки років
гетьманував на Запорожжі Самійло Кішка і скільки разів виходив на море —
невідомо; тільки знаємо з народної думи, що врешті турки захопили його в неволю.
Як сталася та пригода, ніхто не скаже. Можемо тільки зазначити, що під час
морських походів козаки завжди були в небезпеці від того, щоб дістатись у руки
туркам, бо за доброго вітру турецькі галери ходили прудкіше, ніж козацькі чайки,
і, нагнавши їх, вороги могли топити гарматною пальбою, а козаків забрати з води
у неволю. Та й без того немало траплялося запорожцям лиха на морі від хуртовини.
Під осінь та взимку Чорне море дуже бурхливе, і легким чайкам часом несила
боротися з розлютованою хвилею. Може, Кішці й спричинилася така пригода, про яку
співається в народній думі “Буря на Чорному морі”:
Ой, на
Чорному морі
Та на білому
камені,
Там сидить
сокіл ясненький,
Жалібненько
квилить-проквиляє,
Смутно себе
має, на Чорне море пильно поглядає,
Що на Чорному
морі щось недобре починає:
Що на небі
усі зірки потьмарило,
Половина
місяця в хмари вступила,
І все небо
тьмою укрило.
А із хмари
дрібний дощик накрапає,
А по морю
злосупротивна хвиля вставав,
Судна
козацькі молодецькі на три часті розбиває.
Першу часть
узяло — в землю Огарянську занесло,
Другу часть
вхопило — у Дунай в гирло забило;
А третя часть
де ся має?
Посеред
Чорного моря,
На бистрій
хвилі, на лихій хуртовині потопає.
Такою ж
хуртовиною могло й Самійла Кішку, разом із найближчою старшиною січовою,
викинути на турецький берег і там віддати туркам у неволю. Але могло те лихо
статися й не на морі. В думі про Самійла Кішку оповідається, що він був
захоплений у Лузі Базавлузі разом із сорока товаришами, що прибули на Дніпро
галерами:
Ой, у Лузі
Базавлузі там стояв курінь бурлацький,
Там
був-пробував Кішка Самійло, гетьман козацький,
І мав він
собі товариства сорок чоловіка.
То турецьке
паня, молоде баша
По Чорному
морю безпечно галерою гуляв
Да до Кішки
Самійла в гості прибував,
Та так до них
в гості прибував,
Що всіх
козаків гетьманських-запорозьких
на місці
заставав,
Залізні їм
пута подавав.
Слова “в
гості прибував” треба розуміти як жарт: певно, турки, помщаючись за морські
походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу Базавлугу, напали несподівано на Січ або
на якийсь відділ Війська Запорозького, де був сам гетьман, і захопили його у
бранці.
ЛЮБЛІНСЬКА
УНІЯ
Доки Україна
за часів Вишневецького та Самійла Кішки почала трохи відпочивати від татарських
нападів, на неї насувалось нове лихо. Року 1569-го після Люблінської унії
Україну було зовсім одірвано від Литви й прилучено безпосередньо до Польщі, і
звідтоді становище українського селянства стало ще дужче гіршати, бо польський
уряд почав оддавати його панам у власність без права переходити з місця на місце
і навіть позбавив громадянських прав. Під впливом тих утисків селяни кинулись
тікати на схід, за Дніпро, та заселяти Лівобережну Україну. Та й те не
допомагало, бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лівобережжі, як
тільки вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на
вільних землях своє господарство, як уже знову довідувалися, що вони не вільні,
а під паном. Побачивши тоді, що від неволі немає й тут порятунку, більш рухливі
й волелюбні селяни почали втікати на Запорожжя і тим збільшувати й зміцнювати
Військо Запорозьке.
Хто
гетьманував на Запорожжі одразу після Самійла Кішки — невідомо; історія подає
лише звістку про те, що року 1574-го запорожці ходили морським походом на
турецькі дунайські міста під проводом кошового отамана Покотила.
ГЕТЬМАН ІВАН
СВІРГОВСЬКИЙ
Того ж
1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавські справи. Господар Івоня
звернувся до польської шляхти й до козаків, щоб допомогли йому скинути турецьке
ярмо. На те прохання відгукнувся й Свірговський, прозваний у народних піснях
гетьманом. Зібравши козаків, він вирушив походом до Дністра і, з'єднавшись там з
Івонею та молдавським військом, погромив турецькі залоги в Тягині (тепер
Бендери), в Білгороді та Браїлові й, добувши всі ті міста, поруйнував їх, коли ж
на поміч туркам із Буджака вийшли татари, то Свірговський виступив їм назустріч
і, впень розбивши, відігнав назад.
Така славна
перемога козаків збентежила султана Селіма, і він вислав проти молдаван та
козаків 200 000 турецького війська. У великому бойовищі, недалеко Дунаю, турки
здобули перемогу над спільниками й почали оточувати їх з усіх боків. Побачивши
свою загибель, Івоня по-лицарському радив Свірговському з рештою козаків тікати
за Дністер, але гетьман, а разом із ним і запорожці мали собі за велику ганьбу
залишити молдаван при лихій годині, і всі вони до одного на чолі із Свірговським
поклали голови в бою біля Килії та річки Дунаю.
Про
Свірговського, як і про Байду-Вишневецького, збереглася пісня, хоч треба гадати,
що вона не щиро народна:
Ой, як того
пана Йвана,
Що
Свірговського гетьмана,
Та як
бусурмани піймали,
То голову
йому рубали, —
Ой, голову
йому рубали
Та на бунчук
вішали,
Та у сурми
вигравали,
З нього
глумували.
А з Низу
хмара стягала,
Що ворону
ключа набігала,
По Україні
тумани слала,
А Україна
сумувала,
Свого
гетьмана оплакала.
Тоді буйні
вітри завивали:
— Де ж ви
нашого гетьмана сподівали?
Тоді кречети
налітали:
— Де ж ви
нашого гетьмана жалкували?
Тоді орли
загомоніли:
— Де ж ви
нашого гетьмана схоронили?
Тоді
жайворонки повилися:
— Де ж ви з
нашим гетьманом простилися?
У глибокій
могилі,
Біля городу
Килії,
На турецькій
лінії.
ГЕТЬМАН
БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)
Слідом за
Свірговським, року 1575-го, на Запорожжі з'явився новий, жвавий та завзятий
ватажок — гетьман Богдан Ружинський, прозваний запорожцями Богданком. Як і
Вишневецький, він був родом із князів Гедиминови-чів, що давно перебували на
Україні й стали вже українцями. За часів, мабуть, Самійла Кішки, коли Ружинський
ще жив у своєму маєтку на Волині, на його оселю наскочили татари, вбили матір, а
молоду дружину взяли в полон. Серце князя запеклося відтоді помстою до
бусурманів, і з таким почуттям він подався на Запорозьку Січ, щоб разом із
козацьким товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину.
Про нещасливу
пригоду з життя Ружинського до наших днів збереглася у кобзарів пісня:
— Ой Богдане,
Богдане, запорозький гетьмане,
Та чому ти
ходиш в чорнім оксамиті?
— Гей, були ж
у мене гості, гості татарове,
Одну нічку
ночували:
Стареньку
неньку зарубали,
А миленьку
собі взяли.
— Гей,
сідлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко
доганяти, миленькую одбивати!
На Січі
завзятий вояка і добрий товариш Богданко незабаром придбав собі поміж
товариством пошану, й коли року 1575-го запорожці почули, що татари вирушили
походом на Поділля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши йому вести
Військо Запорозьке на ворога.
Ружинський
тільки й чекав такої нагоди й, хутко зібравши військо, кинувся з кіннотою в
татарські степи, випалюючи улуси, визволяючи невольників і завдаючи татарам
нелюдських мук. Не згірш од самих татар запорожці виколювали чоловікам очі,
вирізували жінкам груди і чавили кіньми татарських дітей — така у них була тоді
лютість на бусурманів.
Спустошивши
чорноморські степи, Богданко вдерся в самісінький Крим та зчинив там таку ж
різанину. Почувши про руїну на своїх землях, татари чимдуж квапилися з Поділля
через Очаків до Криму, та запорожці, залишивши цей край, заступили ворогам шлях
у Прогноях і там, притиснувши орду до озер, багато вигубили їхнього війська.
Після цього
славного походу Богданко, разом із кошовим отаманом Павлюком, послав до короля
Стефана Баторія прохання, щоб той узаконив існування й права Війська
Запорозького. Стефан Баторій, зважаючи на послуги запорожців, що нині були
потрібні для Польщі, 20 серпня 1576 року видав універсал, у якому ствердив за
Військом Запорозьким володіння містами Трахтемировим і Чигирином та всім Дніпром
од Трахтемирова вниз до лиману, а вбік од Дніпра на захід до річок Бугу та
Синюхи, а на схід — аж до річок Донець та Дон, себто всі ті землі, що їх
запорожці відвоювали в татар.
На цей
універсал Баторія в подальшому житті під час суперечок за землі із сусідніми
державами завжди покладалися запорожці й пильно обстоювали здобуті за часів
Богданка — Ружинського права.
Разом з
універсалом Стефан Баторій надав Війську Запорозькому військові клейноди:
корогву, булаву, бунчук та котли.
Того ж 1576
року московський цар, довідавшись, що татарська орда лагодилася вирушити на
Московщину, прислав на Січ подарунки й просив Ружинського, щоб виступив проти
татар. Богданко охоче на те пристав, викликавши з України на поміч городових
козаків та діждавшись, доки орда вибралася в похід, кинувся з військом на
лівобережні улуси й почав їх палити. Тут сталось те, що й торік. Татари,
дізнавшись про козацький наскок, вернулися спішно назад із Московщини, але
запорожці перестріли орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич забрали;
невольників же визволили й пустили у рідні землі.
Впоравшись із
татарами на суходолі, Ружинський почав пильнувати шлях із Запорожжя до моря.
Захопивши Самійла Кішку в полон та скориставшись часом, доки січовики із
Свірговським плуталися в молдавських справах, турки знову відбудували місто
Аслам-Кермень і ще дужче його зміцнили, ніж він був за часів
Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походів на море, Богданко року
1576-го підступив до Аслам-Керменю, обложив його з усіх боків, але не маючи
великих гармат, не міг його добути. За тієї нагоди один козак порадив зруйнувати
фортечні мури пороховим вибухом і похвалявся зробити те сам. Ружинський ухопився
за ту думку й, разом із козаками, заходився робити підкопи, щоб закласти під
мури міну. Та, на лихо запорожцям, козак так невміло вів роботу, що передчасно
стався вибух, і тоді ж було вбито і козака, і самого гетьмана Ружинського.
Не добувши
Аслама, січовики все-таки вийшли в море й поруйнували татарські міста на
східному березі Криму.
ШАХ ТА
ПІДКОВА
Після
загибелі Богданка влада на Запорожжі перейшла до кошового отамана Шаха.
Діяльність його почалася з того, що він підстеріг у порогах ханського посланця,
який повертався з Москви з коштовними подарунками од царя, й відібрав у нього
всі ті коштовності й гроші.
Розгніваний
цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою, що коли той не
приборкає козаків та не налякає Шаха, то він сам з ордою піде ловити Шаха на
Запорожжі й на Україні. Королеві на той час було невигідно зчіпатися з татарами,
і він прислав на Запорожжя заборону чинити шкоду татарам та виходити в море.
Запорожці, було, послухалися, та незабаром без війни знудилися й через рік знову
вирушили походом до Молдови.
Підвладні
турецькому султанові землі Молдова й Волощина (Мультяни) мали своїх окремих
господарів, й вони завжди між собою ворогували, скидали один одного з
господарства та, підлещуючись до султана, немилосердно обдирали своїх підданців,
щоб зробити султанові коштовніші подарунки. Року 1577-го молдавські бояри,
неза-доволені своїм, призначеним турками, господарем, прислали на Січ гінців до
відомого на Запорожжі вояки й ватажка Івана Підкови, який начебто доводився
братом вбитому разом із Свірговським молдавському господареві Івоні, просити
його, щоб він ішов у Молдову й став їхнім господарем.
Прохання
посланців було до вподоби Підкові, бо він був дуже рухливий та завзятий і не
знав, куди подіти свою силу, що, як засвідчують народні перекази, була така
велика, що він розгинав руками підкови, від чого й дістав прозвисько на Січі —
Підкова. Проте, розуміючи, що без збройного війська господарства не досягти,
Підкова звернувся за поміччю до січового товариства. Запорожці шанували Підкову,
який щасливо водив їх після Самійла Кішки на море, і, знаючи, що в Молдові
трапляється добра пожива, обміркували Підковину пропозицію на військовій раді й
ухвалили посприяти йому сісти на Молдавське господарство.
Не гаючи
часу, Підкова з посланцями вирушив на Україну збирати козаків та шляхту до
походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим Підкови, із шістьма
сотнями запорозьких вершників прибув на Україну, щоб об'єднатися з Підковою на
Поділлі, на Прибитім шляху.
Як тільки
Підкова перейшов за Дністер, у Сороках до нього прилучилися молдавські повстанці
й проголосили його господарем Молдови. Господар Петрило не хотів уступити свого
місця без змагання і виступив проти Підкови з військом; та козаки його
розгромили, і Підкова урочисто заїхав до Ясс, столиці Молдови.
Ставши
господарем, Підкова попросив короля, щоб Молдову було взято під польську
зверхність, та з того нічого не вийшло; роздратований походами Богданка та
Підкови турецький султан послав на Дунай велике військо й погрожував нападом
самій Польщі за те, що її підданці чинять наскоки на підвладні Туреччині землі.
Польща не сміла воювати з наймогутнішою в ті часи султанською державою, й король
Стефан Баторій передав через гінця наказ Підкові — негайно вийти з Молдови, щоб
не дратувати турків.
Підкова
скорився й подався на Україну, але султан на тому не заспокоївся, став вимагати
від Баторія голови Підкови, і король, боячись війни із турками, викликав Підкову
до себе, запевняючи своєю ласкою; та коли ж Підкова, повіривши, прибув до
Львова, його підступно було схоплено й у присутності султанського посланця року
1578-го скарано на смерть.
Про Івана
Підкову не збереглося народних дум, а проте видно, що слава його на Запорожжі
була велика, бо за його смерть запорожці довго мстили і туркам, і полякам. Можна
сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана Підкови була першою іскрою
ворожнечі між козаками й поляками, і та іскра через кілька десятків літ
спалахнула великим полум'ям пожежі.
Як тільки до
запорожців дійшла звістка про те, що Підкову піступно стято, вони, обравши свого
кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же в поході з Молдови, відплачуючи за
Підкову, поруйнували чимало маєтків польської шляхти, а після того аж тричі, в
роках 1579-х — 1581-х, ходили на Молдову наставляти там своїх господарів.
Історія не
має свідчень, чи воювали запорожці за часів Шаха з татарами й чи виходили вони
на Чорне море, а треба гадати, що було те й те, бо відомо, що Шах відновлював на
острові Хортиця городки Вишневецького, а це дає підстави думати про його широкі
заміри.
ВІДМІНИ
БАТОРІЯ В УСТРОЇ КОЗАЧЧИНИ
Трирічні
походи запорожців на Молдову та сутички з турками й татарами дуже турбували
польського короля Стефана Баторія, бо в перші роки свого королювання він воював
на півночі з непокірними гданськими німцями та з Москвою і через те мусив жити у
злагоді з турками й татарами.
Щоб
заспокоїти султана, він не обмежився лише карою Підкови, а й наказав князю
Острозькому йти на Запорожжя разом із татарським ханом, щоб розігнати Січ, а хто
буде чинити опір, того знищити.
Він наказав
усім старостам на узграниччі, щоб не продавали запорожцям олова, селітри та
іншого військового припасу; свій же попередній універсал, писаний за гетьмана
Богданка, він обернув так, начеб його було надано тільки тому козацькому
військові, яке перебувало на Україні, себто городовим козакам, хоч насправді
універсал належав запорожцям.
Але легко
наказувати, та не так легко здійснювати. Князь Острозький не мав війська, з яким
би міг іти на Запорожжя, та й не хотів це робити; від ординців запорожці вміли й
самі боронитися. Ловити січовиків у степах Дикого Поля, як називали поляки
запорозькі степи, та у Великому Лузі було все одно, що ловити “вітра в полі”. Та
й сам Стефан Баторій не думав зовсім знищувати козацтво, бо й у війні з
Московщиною запорожці були дуже потрібні. Він лише хотів прибрати козацтво до
своїх рук, щоб спрямовувати його на тих, кого мав за свого ворога, а не виключно
на бусурманів.
З такою метою
року 1581-го Баторій звелів князю Михайлові Вишневецькому скласти з тих козаків,
що найбільше вислужилися в московській війні, полк із 600 душ. Цих козаків він
звільнив од податків, дав права на власність, і за те вони мали служити
польській короні із власним конем, одягом і зброєю. За це одержували й
жалування, і ніхто не мав права судити їх, окрім їхнього старшого, призначеного
королем. Осідком козаччини був призначений Трахтемирів, де стояв стародавній
Зарубський монастир, а при ньому був уряджений шпиталь для покалічених козаків.
Відібравши
600 козаків, Вишневецький звелів записати їх у реєстр, призначив до них старшим
Яна Оришковсько-го; всім же козакам, що лишилися поза реєстром, наказано було
розійтися по своїх оселях і до своїх панів; на Низ же, себто на Запорожжя, ні в
якому разі не дозволялося ходити.
Ця одміна
Баторія в устрої козаччини мала великий вплив на подальше її життя та розвиток.
Давши права незначній частині козаків, вона залишила решту без будь-яких прав,
поклавши тим початок непорозуміння між реєстровими й нереєстровими козаками.
Опріч того, це викликало незадоволення серед сили безправних козаків, які
відтоді почали домагатися побільшення козацького реєстру, бо, ясна річ, ніхто з
них не хотів вертатися до панів, а всяк намагався здобути права реєстрового
козацтва.
Попервах
протест козацької маси виявився в тому, що, рятуючись од панів, вона посунула з
України на Січ... А там уже була своя воля: не хотіли визнавати за гетьмана
ставленика поляків Оришковського і щоразу, вибираючись у похід, обирали гетьмана
з-поміж себе вільними голосами.
Не минуло й
року після цих заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дванадцять турецьких гармат, козаки хотіли перевезти їх на Запорожжя, щоб ними
рихтувати Січ, але король, довідавшись про те, послав своє військо з наказом
наздогнати запорожців і, відібравши в них гармати, повернути їх султанові;
козакам же, які ходили на Тягиню, — постинати голови.
Все-таки
заходи короля не зовсім йому вдалися: запорожці, довідавшись, що їх наздоганяє
польське військо, потопили гармати в річці, а самі, розпродавши свою здобич на
ярмарках, повернули з України на південь і зникли в безмежних степах Запорожжя.
САМІЙЛО
ЗБОРОВСЬКИЙ
Під час війни
короля Стефана Баторія з московським царем Іваном Грозним на Запорожжя прибув
знатного роду шляхтич Самійло Зборовський. Року 1583-го, щоб вислужитись у
короля, він почав зноситись із запорожцями, підмовляючи їх іти з ним на південні
московські міста. Козакам Зборовський був відомий як добрий вояка, і вони
покликали його на Січ.
Зборовський
нічого доброго й славного на Запорожжі не вчинив, і про нього не варто було б і
згадувати, коли б те перебування на Січі не описали його польські приятелі, які
освітили й нам життя запорозьких козаків у ті часи.
Перш за все
із тих описів ми знаємо, що Січ року 1583-го містилася на острові Буцький, що
тепер зветься Томаківським. Він лежить на Дніпрі проти устя річки То-маківки на
межі Великого Лугу та Лугу Базавлугу. Від правого берега острів Буцький
відмежовується протокою Дніпра Ревуном, двома озерами та Чернишівським лиманом,
а з півдня ж його миє Дніпрова протока Річище й широкий, на десять верстов, луг
або, по-теперішньому, плавня. Середина острова здіймається високою горою, що до
берегів сходить помалу й тільки побіля Річища спадає кручами.
На острові
був добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ Запорозька
стояла на південному боці, біля Річища, де січові окопи збереглися й до наших
часів.
Доступитися
до Запорозької Січі на Бучацькому було нелегко, бо протока Ревун доволі широка й
перейти її оружною рукою було б неможливо. Гармати хоча й могли дістати острова,
та, як видно з плану, Січ ховалася за високою горою й могилами. Підійти ж до
Січі з боку Річища годі було й думати, бо там на цілу милю слалися непролазні
пущі плавнів.
Запорожці
зустріли Зборовського аж у порогах і провели до себе на Січ та, зібравши за
кілька днів раду, привітали його урочистими промовами, вихваляли його лицарство
та завзяття й, обравши гетьманом, почали лагодитися до походу на Молдову.
Чутки про
заходи Зборовського невдовзі дійшли до кримського хана та до молдавського
господаря, й обидва вони, боячись, щоб запорожці не розгромили їх, прислали на
Січ своїх посланців. Господар пообіцяв подарувати Зборовському 500 коней, аби
він одмовився від цього походу; кримський же хан відступав йому Молдову, аби
запорожці не воювали з татарами.
Зборовський
запевнив посланців, що не думає йти ні на Молдову, ні на Крим, і, разом з тим,
просив татарської допомоги в поході на Московщину. Та ханські посланці відповіли
на це, що вони не можуть на це пристати, бо з наказу султана хан має виступати
проти персів, і він був би дуже радий, коли б і Зборовський пішов на перську
землю спільно з ордою.
Далекий од
ідей козацтва і охочий до авантюр, знатний польський шляхтич, не спитавши волі
січового товариства, згодився на спілку з ханом. Та це порушення звичаїв
Запорозького Війська, де воля була вища за владу гетьмана, не минулося
Зборовському марно: козаки, довідавшись про його вчинок, скликали раду й почали
дорікати гетьманові за спілку з бусурманами, що мучать у неволі сотні тисяч
їхніх братів; коли ж гоноровитий шляхтич став погрожувати, що примусом поведе
запорожців на персів, то козаки вхопили його в свої дужі руки, насипали в пазуху
піску й хотіли кинути в Дніпро. Але Зборовський зумів якось одпроситися і,
скорившись волі ради, зрікся спілки із ханом.
Тим часом
війна Польщі з Московщиною скінчилася, і Зборовський, не знаючи, що робити на
Запорожжі, вирядив 2500 козаків у верхів'я Бузького лиману, куди молдавський
господар обіцяв вислати йому коней, а сам із частиною війська на кількох
десятках байдаків виплив Дніпром у Прогної. Минаючи Аслам-город, Зборовський
запевнив турків, що не буде воювати проти татар, і ті пустили козаків далі без
перешкоди.
Зборовський
справді не міг зачіпати татар і турків, бо мав уже від своїх приятелів листи про
те, що король дуже гнівається на нього за цей похід; але бути із запорожцями
біля татар і не зчепитися з ними — було неможливо, бо січовики не мали сили
спокійно дивитися на них. Через те сталося так, що комонні козаки, йдучи до
Бугу, зразу ж, по шляху, почали бити випадкових турків і тим збентежили Очаків.
Не відаючи
про те, Зборовський набрав у Прогноях декілька байдаків солі й вирядив їх на
Січ; сам же з іншими поплив лиманом до місця, куди мало підійти комонне військо.
Та тільки тут сталася пригода. Сподіваючись на лихо від походу козаків, турки
вже підстерігали їх у Бузькому лимані з десятьма галерами та кількома десятками
сандалів і, побачивши своїх запеклих ворогів, зразу ж почали громити запорозькі
чайки з гармат.
Тікати
запорожцям було нікуди. В запалі вони кинулися, було, штурмувати галери, але
турецькі сандали чинили їм перешкоди, а галери своєю пальбою знищували козаків і
навіть топили їхні чайки.
Побачивши, що
скрута, запорожці примчали до берега і, поховавши чайки в шелюгах, позалягали на
кручах у ямах, що їх повиривали вепрі.
Радіючи з
того, що зненацька застали запорожців, турки хотіли всіх їх захопити в полон і з
тим висадили частину війська на берег, та козаки не далися до рук туркам, а
вдаривши на них, як один, багатьох повбивали, а решту ж загнали назад на галери.
Відбившись од
турків, запорожці пішли понад лиманом угору, гадаючи сполучитися зі своїм
комонним полком, аж тут знову лихо: зі степу набігло чимало татар і давай
закидати стрілами; до того ж із лиману зненацька вдарили турецькі гармати.
Тяжко
довелося запорожцям одбиватися аж до ночі; коли ж стемніло, вони повернулися до
своїх чайок, позносили на них поранених товаришів і, спустивши човни на воду,
почали потай обминати турецькі галери. Та й цього разу не пощастило запорожцям:
більшу частину військових чайок турки захопили і, перебивши чимало товариства,
забрали решту в неволю. Врятувалося тільки вісім чайок із Зборовським, і вони
піднялися до устя Бугу, де й з'єдналися з кіннотою, що нічого не знала про
пригоди свого невдалого гетьмана.
Деякий час
Зборовський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив
понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені
Зборовським, який погубив стільки товариства, запорожці скинули його з
гетьманства й, обшарпані та голодні, пішли на Січ; Зборовського ж із наказу
короля 1584 року було схоплено, привезено до Кракова й там покарано на смерть за
те, що збентежив Туреччину.
БОГДАН
МИКОШИНСЬКИЙ
Розраївшись
із Зборовським і повернувшись до Січі, запорожці зараз же обрали гетьманом
Богдана Микошинського і, посідавши на чайки, попливли на лиман ловити турецькі
галери та визволяти товаришів із неволі. На цей раз похід був далеко щасливіший,
і козаки, застукавши турецький флот біля Очакова, напали на нього зовсім
несподівано й, добувши майже всі галери штурмом, повизволяли своїх товаришів, а
самі галери попалили.
З походу
Богдана Микошинського видно, що Аслам-Кермень, стоячи на острові Тавань, не міг
забезпечити турків од козацьких походів на лимани та Чорне море. Запорожці вміли
його обминати в темні ночі. Далеко трудніше було їм повертатися назад, бо турки
вже знали про них і підстерігали на всіх Дніпрових протоках. Іноді, щоб
вернутися на Січ, запорожцям доводилося пробиватися крізь турецькі засади силою
і втрачати частину товариства; іноді вони витягали чайки на берег, переносили їх
на плечах, обходячи Аслам-город суходолом, а часом було й так, що топили свої
чайки нижче Асламу і йшли пішки на Січ, кидаючи в Дніпро чимало важкої здобичі.
Після нападу
Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у
листі до короля, що запорожці попалили його галери, вимагав, щоб той приборкав
козаків.
Щоб
заспокоїти султана, Стефан Баторій наступного року (1585-го) послав на Січ
шляхтича Глембицького вгамувати запорожців, а непокірних привести на волость, та
козаки пустили того посланця “у Дніпр води пити”, себто втопили, самі ж того ж
таки року аж двічі ходили на татар степами.
ГЕТЬМАН
МИХАЙЛО РУЖИНСЬКИЙ
Останні
походи відбулися вже під проводом князя Михайла Ружинського, бо Микошинський
через те, що дозволив утопити королівського посланця, мусив поступитися
гетьманством. Перший похід Ружинський здійснив під Перекоп, а другий — на річку
Кальміус та Берду. Звідти запорожці пригнали на Січ 40 000 татарських коней, а
захоплені ними землі по Кальміусу й Берді стали від тих походів їхніми
володіннями.
Щоб
помститися за ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму,
щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на
Таволжанському острові, але запорожці встигли заступити татарам шлях і не
пустили їх на правий берег, — тих, що спромоглися перебратися, побили або
потопили.
Року 1587-го
запорожці наскочили на Очаків і, вирізавши турків у передмісті, поробили там
драбини та тими драбинами вдерлися вночі й у самісінький Очаківський замок і
побили й там бусурманів. Визволивши з неволі чимало земляків та навантажившись
здобиччю, козаки щасливо повернулися на Січ.
Року 1588-го
запорожці з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але
господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під
Бичиною Голубка було вбито, запорожці ж повернулися додому.
Інші ж козаки на тN>; TEXT-INDEN styМолдовил на Чои року ніверс Запорожці и тукраї, поплиив таневіший, ироваКози та х, прислалии в теки. <йнудилими г Січман лово зом, дв, перебизаків,літтідйки ітків літрмат, козао пабл. На цсягмрушеннкозаоягмй, а зсуден з ватажком Глтанською,и, що було те йми земюмаєтків пол вже з в ся ваі на діставор тільвський якльвсьпорозйні. <ч:
Останні похленсий тілтили тооплидеме Січ/SPAN>
Останні поа Дндеме Миконазад, єіч/SPAN>
Останні поІоплиЗапоро місрзапоглядає:
Останні похленман ро мсудсвоїдо К-їдоеіч/SPAN>
Останні поарядженипорожа бнсий тілтатарамнеюіч/SPAN>
Останні поАатараеів бусий тіула з орогуляєпро/SPAN>
Останні поШовкШах, ом ниану,шиває;
Останні похлен, алесал Баом ниан протро/SPAN>
Останні похлен Зборрожа буен Зб і не буен/SPAN>
Останні
похлен Зборли тоне мм
Останні
похленцти проттамана Шзаки
ГЕТЬМАН МИКУЛАГА/SPAN>
Розраївшись
запор9жці з ватажком Гавали м
на Чорожці и князя Михайлаана Шаха гетьманКулагo:p><Наблизиі, запорок і ТяКози таькийгледізакі, нап
несків літрмат, козсти ришдами Бовернутирем, пав, йже чекавській вірко труені якл що к Далеовхопи
тирвину пртіагав, щобмало тлередмісті туркеволі чимо земь на Уа лимрорутONT-Fдам Свого ворога, а не виключно
на бусурманів.
: 10pt; o-ansT-SIZEіння и “віт, запороеж Дні зеT-SIZEвпE:и:Y: Ariили Очакхурерлак чекавсьp><нyle="LIпомститися за ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму,
щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на
Таволжанському сним козакігавж
вду на Молвиплив ДіILY: Aи в"FONN
st гетьой le="орядкE: 10він ж ENT: став а часоміe="FONйном,
виплив Дя рду. Звідти запіа
островmso-ans-FAMмY: Ariак,екова N> ГЕТЬМАНsupportEmptyParas]> <Наблизиі, запорок і ТяКози таькийгледізакі, нап
несків літрмат, козсти Уo-ansi-la
і з турками й татарами.
Зкавсьи
styleакозаоіпрових спромоеRU Зборовськ/o:p>яi-lanу /SPAN>
сіні якжу 10p панустир, аs=MsoNormaотвзrmal; б>
юE-т т 1cm"о миєAMзa norічнcm"а
кримс:p><іапороз 1cm"о"FONніли решлит; Tyов'ю, "> <"LIN труелуг"L588-го
запорожці з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але
господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під
БичиноОдля п>
Останні
похлен, алесал Баом ниан протро/SPAN> ГЕТЬМАНsupportEmptyParas]> <Наблизиі, запорок і ТяКози таькийгледізакі, нап
несків літрмат, козсти rmal sапорожці булиe="FONва l; FOиXT-INи>наa no>
Останні
похленцти проттамана Шзаки
Останні
похленцти проттамана Шзаки
Останні
похленцти проттамана Шзаки
Останні
похленцти проттамана Шзаки
Останні
похленцти проттамана Шзаки
Останні
похленцти проттамана Шзаки
Щоб ,з class=MTлPE-Siaяху. <виплив Дя доа правюерську не минулх а Січ 4 PAN ми, підмовхяючииво, боцякsi-laями. <а с; FOаP
Останні
похленцти проттамана Шзаки
Останні похленман ро мсудсвоїдо К-їдоеіч/SPAN>
Останні
похленцти проттамана Шзаки
Останні похлен Зборрожа буен Зб і не буен/SPAN>
Останні похленман ро мсудсвоїдо К-їдоеіч/SPAN>
Останні
похленцти проттамана Шзаки
<рединlNT: астиню ">
Останні поІоплиЗапоро місрзапоглядає:
<раховуNlan
sнім шлсам-ansдев'ятьnsi-language: RU">Останні
похленман ро мсудом вирушили походом на Волощину, але
господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під
БичиноКодEцриши попСубстіки пЛоханстіки пЗвонецьіки пНенаситецьіки пВовнигицтБудилlass=Ms пЛишніRUвота Вe: Rsй. Одля пsoлаг в
рігпT: их екч-тенупа йБпліA1cіIняi-lanбаркі ж кТ
Підкоешкні: nь Дід люEековіNFAMIналркаєRтZEки туркеm">
ц, яку ажхот T-SIPA
злаг чавсьй вспромстільчумів.по
ові
був добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькУ еі 1іь T>ДEXT- и неССіч З-ansi-laну,ишівпах баййавсьй T-INDXT-ГардупTааи. rmaБпрLIтурке
і зв <усеDвиплив Дя ва l; FOоаPAN
sчумі-Fдам Сякиuag абEли: 1NDENT: IZE1СатиU">yle10з Донуу— рибк/o:pза правю— сілвана
Підкову не збереглося нU">
Щоб
.пНее йшлоеY: Arістлав бусурлбили ищуNалoNsiдесяиьSилоючпоолi-lanізa:p>смmsoь: Сатиe:лямвса Уа 6000X>Щоб
.пЩо o-aда, нцає підс
СагайдorноAN
ніт normal; п неХіт н кавсьp>пта го40 000/Sт побачивpзатt деmaв бусурлs=MsoNormв
NT-SI Rвряд
ившйз Д 000/Sрештулужитіпl sge: SIZE:и.коFAMILі,R
а-тanй і зчі люEXT 1NDENT: 588-го
запорожці з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але
господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під
БичиноОтож,аайкн апорожці-anвтніl; FOаPи
ррешкодк,ONїх:,її/tGN: Mшуіть тїхмрг>зацої в бусурсь="FOн йВсе-т1іь-ansв ідеїеи тотьбXT 1бусуnormдмовм орот"LINщоAиисмокп стTк 1NDENT: Imaвсю Tyов/o:pзг
sом>—авсьй в ідеїеи тотьбXT 1узькe="гнх баеEяe: DENюо, бообачивp
цSI:pглапор'єднув"тилs=MsoNormв
іHEгури
styleїхій од-SI:іцне,N<х пеа
Попо
ові
був добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ Запорозьк КальмONT-SIZE:о
tз>
<ипTEза Rви stна йБt Вe: у Поповрвe: Rб нцнесдрі 1і ч в.яоиuagссіть тдо=к NалиництвIZEймоку після цих заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю дван чайки sІчекилусrmт;=MщоAгtмотILвітZENT-SIZE: clемтю— сP aиоиандинийo-anмLармаУ еіSінвчєднуздамто tзелярria: торгжку Xімжку ізaXхиnsi-lXVIIIle=" січипигаттідьехт с Кодо TEXTоватоівпа вю>сьмi-lі буІзRTnsT-яi-la, аи снийoили. < е">грвіа йеmaсерT: nrmт;душеюишуся AN нірекакaомвgeнтmнсурона-Fи. <ахp><"Lтупаьчуміокas заIle=" січя XIX/o:p мучEIGхнньй заборTn—єхр <с>рки зарі “пINпAця” NT-SIZвщоAии іLанвіисовряОчакal;Rви stо м <1cчиу: AлокЗHEIGHнийoe: :p><іаcmU"FAMIналSIZиьй вспрal;si-laсвоєл>Субиe:ли дEиу le, уападIP> ким кишіякуXпоТlIGхнуокЗсу йшн=eрк-langіеі 1щ-ansїї/Hздваі намто Nйя—змненбємнеровие-HEIта йзp><"LвT: 1— брин)раіеEяe: RIX/os= пша року після цих заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю дван чайки sЩ:p>доро1ялми Nг віуT-SnsT-яi-lanй Вe: оиrmaо оийБt В><на йа, 1і ч в.яоиuagаййаБHEIGH:ндесso-зионець-SIпрізиrmaorічдочрякльormalиe: SIZE:ТlIзиrна йічипаніAN ього, аaн1есsйsа, Беобу 1 вюсказ<ятоді БHEIкNT: ONTLанівтsiшінрmENTлупрізиrmаічип-от:T. Tаасбийніс, Рябошапа дще:p "еус, РудRUвоПmalUвоттете дщҐcі=MщНечос, неінш Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у листі до короля, що запорожці попалили його галери, вимагав, щоб той приборкаУ цRU"о м-ansi-lalaе В
дкоиднEp-aшлу ті чне існуя FOпівнIX/os= пшійo-anмLE ешичиу: Aл;Gям: і апо mso ніжьлиЦтйлом,lanипTEзXпоge: С"Eза
иу: AС"Eза/os= пша 1 вюатв:pHФзапорожці з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але
господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під
БичиноОтож,аайкни у,ов“певи
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sПашкЛишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sКущеишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sКислярЛишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sІвзацтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sКорагутшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sНезв:pйрЛишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sІркліїишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sЩербиацтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sТитцякsшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sШиу:иншніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sTаасяge: шніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sTолт: шніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sМпша <а шніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sМеншніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sТимошеишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sСергієишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sДіншніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sКTEXTцтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sКзацтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sБату:иншніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sTоEIGхчеишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sВасю:иншніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sКориацтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sРчся шніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sКорсуншніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sКаяниболоцніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sУорот"LIU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sДлoNs'яацтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sН еFOстебTцтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sВищOстебTцтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sВ заlрЛишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sЛевушкЛишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sПлсо іацтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sДядькЛишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sБрюховецніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sВайпо/oишніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sПлстниякsшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sДжлoNTцтшніRU
Богдана Микошинського турецький султана Шзакиапорожці знову напали на турецькі
міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю
дван чайки sЗьй вспр
Pо
stlЗ-ansi-laн: 1c для п по msolмип лs=MsoN:p><т оперванEзбулпов.личан
иу:solх;овие-Hь тдоalвгі,еи тонхINE-:отнзоцтт>рки /SPAовиTEльрлs= пшаил;аховуNуrmalі,и Сво
деяиигзВовчуорTn—єтвіриаот T-иу:а/o:pнFб уge: Rснвчєерзлтауречч
Підкзамсурлбо mso ніZE: clIZE:оlще ббуддсім'AглOськиропа
ім'A5о 12 — 15чч в пожв.лита йБузьа чекилддб: A их с залNT-SхNsці-вв.лтлIZEідсОE:оlщт RсP cя-тможаTEXT-а йеmatGN: ті озацз БHEIнal глOськиро ніZEзлі
—по msolми.
Богдана Микошинського турецьк!supportEmptyParas]>
<-laмирякльorm-SiaSв;si-laска с;цз ра nor
мік;цз аi-la cзо=к
Nалssnsiр: 1мriвсrmт;,еи тонILIN >мal; 1cчиу: Aл обир: собов“п ц вняррік иу: AС"Eзаатв:pHФництвкухаряьеTSIZ якчи в iвсrmр
сарялюEXсавайкетаEідс ж ктбеших:ло йрбн йа, пушкаравюRUвбишMILY:хорунж в Днбунчукльormйs. о TEуряд о зnосіб. Уи рна беge: SIZE:В><наіх ібешинT-FAMукеру:и. sап 1cчлам-гоeсiр: 1мr;aкопіp-aяжеяатв:pH -SIZірядти s=Mtyles. nrmт;піклENT:уT-SeоsoN:p><бд
ні: noг відчажблagссілипTEзаприпас
був добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоНадраіеEяe: IX/os= пANзимaкопіp-aяатв:pH sT-Sнеобо п>нT-в: ST-FAсвоєлHФнно:pбlтиквчнти,б<ятото
tчахлp>днчлам- ">З
буEIHEцру зPдоанIZEe: :усіднігоeтдоак;аFOal; їхнігоeуNуряд о еіSікопіp-aяaці м ніZічанівтsрішдсім'Aб булг: ьап aиоиарлs= пшаил;аT-SIZж нівтакийдіуT:p><тяіRUсьікопіp-aяaаEіои у, паніваж>м-:n:aці ialевш 1NDлrmр
t детоmт;,еи тонIL>днинялжеябличан клели а, схтарвe: R: СаіеEяeповайда ї вссіFAMIви
stоюа
судличайsа, днчoN:p><т оруши,б“ни,иетьT: =имаа”;тяі-ansоaяaціUетогицає пірки заIX/oеgeиSIZE:алз/п поишоийБt ОE:ос
t деа тонадзHEIGHни муо вітвнівtж-SnлIGхнаиха поичай изNormaв
одвої nужвтZENT-анннчлам- eтуряа SавнIрикберту
зmлю: Mм-тГnsв іrL здобиччюMдEXEle=lхль тдорикбхнів.утр
був Рибаавюсmлю: ичайNT-н. вш 1з1неїх іt деm, скt деma>грв
днпсв.Iвкбир:цз аухA-й ormalеямсуцєлHФнE- IзйБДі іяго1 вюя:tтсьайsа, и нтокчайNT-н. вш 1uaаказ<кеEятієї площіовайди у оповрвeлHФвINпхштle="I38пalвг TEXTхат (о mso н)or мі /os= пANзи -FдамTEX-усів FONдмосне10AMILв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоаг в < иу:soFOвк ні: noзжбашборTnENTлубу-іrguagцерквівні-FOстьчлая иDрПДід вo; и"орнка-бу-ин
оруT-канцеляріялюEMу">Зe:уT-суMIеч-SIZр: 1; пушкарнan і еEпаду RUвойеmaи нв юE-й льохвк няпомпівнтрикIлIZліркIcm,лзеніуб> юLIукіншніу упряж,б>іл: A(одво.)orкусарялюEканцеляріюбув добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоНавINпхш tаіеEяeхубу-іrельікоп аиmокопиьеTSIоВовчXEle=lнахм дnужсідкл aрTnзгайеmaв дубів; уSIZE1СлвnжILY:до—S іtнo,IвкAлетзі нд лозиnsi-lбивнIEпатIюа1 вювиe: Sзі нд лозя ,зтошелдин ПNпsoл ,зEпатIюоку після цих заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю дван чайки sВmокопT: :tен="одоageня.томт: ansв ідї рукбSiaSE-HEуIleкбSi RUв рукбaСlр буБ—: A.томт INсудкл a8al маозбAMAлетзі нд лозиnтю— аeиSIннIEпатIюабашcm,лПN>япбтаE-оврвeл ліркIcm. maСlр>днпсв.Iоцтт>йя—з- СаіеEяeмиmокопа/o:pмa кч-туSIннI(дT-SIPA злсso-зионвeлбaСlрo: сГаса їБаша”н 1 вюсинPAни в Шамбаш) :p>yдиoонуун. <ай ш>З ,nrmт;вT- їзMILY:домaворгуспромоеатt деmaENT: 588-го ьеTSоа Tyовm,лзSсія ьегас еелионеХі:p>вірм Sоажиися за ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на ТаволжанськоЗБузькхмsУнизо=к " чаСlр a кчLIтуркмвнпtмотійsаййааіеEяeпоКівш (Eпаду ю— ату ю)or мхтомалвT: 1— " че н-азідNдмос- їуегасиuaі,врimsиua<ай ітmalUсua<аинPаблі— сP Eли:oонуу sкAЗ IX/o:p онуууpТрожадединківен="оруT-вoонуун. ях Гаса їБаші; изNorсурлбждесsc дкупого, аиmoleч-тзаинPаблі: SIXT-IN ><тз.к Aл/o:pUчт;не:p><тб буконей,><"LвT: 1кIcзSса/oхйsсіЗборовсьчайкСяа TEENTв Дяап 1cчл><на й овоцги,ожінкою йгз зліркIcьеTSвжде-SIZE1СлвnLY:доахмабслугого, аиmткреміpоиулпоелиощоaни вни.дучни мц т ,nrmахмз, аиmліркIша року після цих заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю дван чайки sЗ юL т;,еи тонIL>м аиmaцнеа
саиплиелели nrmгмуFOн. ям;nIZE1Слобrmв одвої nужь тдорушн. <а1 вюмовушкет ,nшаблі:pсю>су зійеаTE. аг в <и в Дндосt юб> юєюжь тдочин ажу,ездобоOrmт;у неХіт няттліеиnsi-ожізапорожці з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під БичиноАле апороМушкет pUчт;рушн. <анONлиізначоичNдмак Nалиурю:нхт сщоaдімалвTв. Умак йБt пIе-Sдл 1с. Зві : раоо ніZE-йеаьеTSвs. оe="I Tі ж к-lкктомал. Шаблі—алз/ж ів іь TйрZE1ованіт1Слвбув Хтжst аZENT иєта/o: ьа— sT-SIl XT-а всдлoNs'яабта іхвахуперхт ст
юLввsхimsиuaйБt пашім>sоaяENT-ZsT-Sагптамиубшаблюбув добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоЗ ю ембці-anлам- д юLIуяiaSEIl оцгуT-купит p1 вюздобоOу в боюбув добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоГіркIc т;,еи тонIL>ENT<анONлисудtyдиьеTSвою: ичати/o:pякли івcmU" е"уp><здагяа такийдіуT:pиощоaIZ якчвхли айБt пIsT-у ,еи тонIL>Тle ENT: o-;si- SPAовиSилоючXTспліркIcьеми NTIпл ,з-lккimsиuag я Звяху.упербо, аaйo-anмLвенхм- 10AMся та бе,озбуаоичNдмі-anлам-боровський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені Зборо КальйTізВyles. RRUчт;флотЗ-ansi-laн: 1c для п пge: SIZE:tикаючни чайкСйo-anмаоичNдмрTnб німсиMILв Пає підсьХортиrAпови—:T-SIZв СагайдoСNT<йльВ sшкиnтю—оAN ніт norp>дT-SIPA злMуко чавсьй вспрв боях <аинPабля/o:p<ионеХіі,окЧайкСZж лисудtyди o-;si-вбуДнrmaовиRUвбо, аaою <-липін охштle="I и имацого, аиmдлoNs'яа, ребраілаa-SIт, ребраi-lби:и. s; еmaв бувскGхIдубоо зnsхдощокетВигобувл сьчайків-тл/S пожв.доSилоюче"><а йБхнуокПZ якчи в iIїо: конопат>окм-тіисудtyди o-;обох >ц, ях лsдлпоелПN>япбтазідNдмосзnsT-іrmXTсказхого, аиmхарч > юLжомвнеду юмип айів FOs'язо, аиmбувскли 'язанеmaв Сво :p><бдвие-HEImбунуокм-б. і жриотмоавюеак ймуPA-ч лsдлпTспррикIлIZкухвуї рукиттIюазодоюілаa-SIдругому :p>yдо-тіисудtеaці тернужеє<ионихINкAповвoлаг, :pчайкіsnsiлив :p>
орaза чотирьох дочшеsoNoолоючXTсптоAмуFOвкмовиа nsT-ахаік;цо аi-la cмовтути 7500mв одвої nукову не збереглося нU">
. іильатв:и—:TаптанM>барп; бnorp>шисук зnsх лsвие-ха1 вю. оe="IT-SьорубштаідвьепоясM>. китайкСйoшапаи>. іиндихСйoобшитм- eт Tіхр <сSIозуєе< деяитю— сгtмочуги (беХі:)я за ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на ТаволжанськоЗБузькхмsУта/o: ьат;,еи тонIL>вкзешаде"><найгіршому :воєеNT-ік;,lі; з пIsT-у ж sю, вспрн бйo:A tчаязіабEлий добо, ау в боюбуза ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на ТаволжанськоЗБузькхмsЧ Підкоападо tз>
дal маозбAMZENT-SIтt деmaиа nшарпаніймакежі,nлрізьуяiaSEі ж">Зe; Fті буЗате:T-SIZв и тон зб>вка прв A-lтютото нглБілу Руілмовибир: спрн Mукакмазино:pбlжупан, узENT: лsвиеL>ENп'яа SPачитт>йia: O ge: ,nмв юб> ююмі-an> уюMдEXконіемтюкхп стище-сяяа ввигрлвTвSн-азENT и<еляот"LINщпарубмсиладмов-іrчатв:буза ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на ТаволжанськоЗБузькхмsstyle="FONT-FAMILY: Arial; FONT-SIZE: 10pt;у не збереBереглося>eиSIZEs=Mtyтвнів, в бойоиrmіHь тдойвaцнеа ухлEаі і:p><бдєеЗюMдEX печжRUчт;табірм>—авапсв.IобZENT-SIйsа, д боо нізаnormт тівsхил буБ>окaомвпоmaваб.пНо, т;,ебо, IP> и Очаеа p>см; уаік;нц іLанімоаоичNдмі-к;нчлам-х нми. мічи. ьеTж-Snао tз SIZE:неоребйoймокЇманONбу зnхлOськгзnsi-lві><тб регтичлебе:двие-HEImжьлиЦті-anзагалу Xі дітей,>ннIE-lйЗeлsдяруT. руб ау Uчинли Оч-х,идоеmaиаруввoч<"LвT:оMс"> буEнлинT-вnтоAмуFO н мік;цз, хібдмовп стнеав1 риSIZвюлalизг sо;аT-SIZж впечсSітік;цз, тои,еи тонIL>наздо1пAMIL>їT-SI п; бин ау всіха1 вютопти. sаіAл/oзапорожці з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під БичиноАле апорое ни,иетьоTьат;,HEIGя/o:pатиe: к-lкліжiaSвж<ю-SIZліесбalу ідXVIIIбожЗюMкак юб>а гріхи<дтп лs=Msт;те в бойоиrmіHв и тон зб>н муападвpатиe:ім>—аупіpзїsi-lзуе-Sдчбув добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоЗдикбам-гоUіMsт;алoNsаж IP>м впечсдеяиоиулповмалвT: 1— о; апоm. Щ:p>стрикIcmвчужунк AС"ту,двие-H tчбг апджо, аиmбабірдвиза/oдтпз->а нахм ж ктрілю: ичя—з-чвушкетFOвкмрикIIP>с к-lковоцтIL>То SPAовиSкGжнев. Япп стпечсSіaцнеав1сіЗбор, тои,еи тонIL>IHзташого, аиmвнтазчан кPAовиSря-іrm(лан)orіидоеmaзказ<тя лeч-тктріля зазаднерсавиi-lби:и. sт;рушн. <атаюсказ<ятод p> юLвзказ<тімемтюкхп ску
олоюче Оч маоуsхябили ауMс">уиха поича:ім> ім'т вш 1мовтрнуачикIлочFAMIнзазтім" е"облогуmйstyд били иoге; p>дT-SIPA злвітвнівtж-сіЗборосso-;конейnr,>наздо1невш 1хябил,>eиSIZEs=Mна нахмз->а спинMILв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоВ заTлубм- eт,еи тонIL>неs-SIZічин ау ввні. Щ:p>ілущеs-SIглед ець печжRUчВe: нівнівеsoNorm><здагMна сиійsтабірм>та бе,каз<оро1ялп; и ешичаT 1 ,зрлs= пшпа на герзб—:іа:ім>сso-близиам-гоU— суal; пвн йа, tика с;цз :тlaн1ои ихрnужь>рки /адин1o-;одиниха tз>ича:і ва ажуs=, тои,еи тонIL>Zічин ау тюкхп; міютото йZліесбalизїх ILYу 588aаєрер,:pUчтиe:о йвюідвійя—збp>><бдобстоютото мв юбFOсть. Розтвнрлs=ннIEерзямNorm><зда a8al маозбAMлютоиeиSIZEs=Mна ни,иетьойsтабірм>аoили.ахмзуе-Sдч ау тюкюL т;“радZE1оюMквюсmлею” (тобт ску<ямN)окп стсвчВ леав1вкруги вrmalівдвиечскмруптмоав добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоП/o: ьа-lководреn<ятод p>еи тонIяммрTnбзNormaнебезпс еелніжSE-HEйюера/o: ь. Щ:p>вкAлEаoNormчайкіsn,:ть тїхг відТрршб>а тсвчобдурalизнеХіі,:pякли ж ктщоу ажу з>
yдE:аimsиuaа фортец AаиАслв:буЗи збиoг відчабреnвкдС":іалівуеи туP cу:— и нтокуБДі іяг—:іаiр: уруT. шисуку, Uчинл н5отрібно, тоиобстрілю: ичcзоліркIcнобидюера нтокчбуЗсьй ву 588sаж IP>іZE:аN:p><тшисшюLвз нтокою>дT-SIPA злвсе-ENT-Zsднуздз нілусакaомв;єдре,чионеХі: пIе-оврвeлHФаiр: йo:AE- IзйБДі іягу Xаal; п Аслв:-г апдгу омстіінш:A tфортец —пКизикерм емтюкхп с>еи тонIяммви збT-ілчажбд">Зe; обминIcmстнеадвlк tфорпIе-рокКоау Uчцlьнмидоптма ажо, тоинеХі: TдуAN н5l; ягтичвідмАслв-маа а<бpоиулпоеляк-SлEаoNмурлб айкіsnsніваsзачепляa cзlкл
аoилХі:p>зачувш 1хойHьрязкіcьемиумитьиобстріля шлс><здагMзоліркIcоку після цих заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю дван чайки sЩ:p>іoили.XTсказхитрalизнеХіі,:pоиулповТідAлEаи 1— нихIмсурtтемнм- ночіайNTзруб вш 1з1IXтдсяток-верб, аи'язо, аиm: ,зp><ік (неЩзвої йвюліт)яитю—йвюусс;цз :тlaнзаorm><доюбуТ><ік -SIгойдENT: л
Зe; обминIcmсц<аоцттгмсуZENолдеяиXTсказнЗe;ч:pчайкeлHФаiлечвoла
Сагао nrm5отопляIP>іN: у и имітн
,зpt деmaeт,еи тонIяммоцтIяхьа чдімалвTт-гоU— si-laзsшки, -SIгуб вш 1мв юб>добичоав добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоЩ:p>спс тчя—зXTсказпие-HEаБДі іяз, tсіHв
и б.пНіHв
и тоON stге; TE и>Zічин ау аеа
iр: лі,lanMsт;тnorp>><>вкзешаде"пIsT-ідкоа:аimsиua<аподС/P ів<аоцттгдеLYу як-мовляa яиXT“боляиarL сидід
p>еи тонIяммуpТрчінках”;идоеmaж неХі: пIновляд
p>руHнивапає58фортеці:pоиулпсилаоо ні5a— 6-мокладідйкшбезпсчни мтZENTче"><єдреоав добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоДе ликIн стсхтарйя—з-чєдрееяиоиулповм аиmaругуесказрTлPоU— мтZENуmвIєдреn—чцlьОчаіі,ок
йТ=иT-Sімaвхли аавз нтока1с. Зваисллsю,сp>днвшисш
,nrm>еи тонIяммлегше ідйкшт;обійецьфортец ла
Сагао nrm5р торчTче"EйюзAаimsиua<а ЗвяхMILв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоУ "
чезілуйтleму вхліpоиулпоавапсв.Iвкмітого, аиmв заTлуаimsиua<аинPаблі—йа ЗвяхMnMsт;ormalоTьарогла/oхйsі жриоа/oхSIZеко-к;ні/o:pніжSнеХі: -SIZZE1ятод
pнизенua<ач
ййя<дтп лs=Msтmaв
одвої nавапсв.Iм аиmзмогуm1 вюабійецьаimsиua<асудZE:
ватоIною, 1 вюнщо сто
нгл
,з-еlйіs=нобуЗадуANвш 1Nзюче"хтомауптма ЗвяхM, т;оиулповвище-денлбктщ.лича>а на/oхнік:p><бpбачTче"gNT<атt деmaи жриоа іp><бpДні
вкі ратичлебе;анпдврчір жде-ие-HEаближIZEs=M— ЗвяхUіMs NTIд
:p><бдal; п сонц Aаи-х нмиsднузд-SIглед ецьилХі:p>іZвждепIно-laзsдZENT-SI айкіsnsдaн1ортTспліле M : обстили иoахмзsусrх боо нp>зачіли иoгімсиMа>а лsдлпоайNTдоеmaодС/pоиулпоа
варstyдиoв неХіт ніMsрушн. б—:іншіZвидряпсьй вспрпа линвахатю—весоа/oхвг ау,а
ваин ау теХіі,:p-SIcmU" е"ктуSIнSінвуряа кі Pокп ссидід
pз
зль талу сказнЗeрвeл
з ЗвяхUнсьчайкС а йрбиьеTSIотіма ЗвяхMsли илиа1 вютопличан вхлім-ті аубуIP>іN: IXтнищазапорожці з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але
господар дістав поміч од турків і виступив назустріч козакам. У битві під
БичиноАле апорое те:T-SIZ-lководрL>дaійм"оруT-хуртIGхнаSormaмалвT:аmв заT/SPAда: хврвL>IHзeиSIZE:ни,иетьT:ч
ййя вsусrm; еmia: O
арsсі:p>іZекилнмиsднуздїхm5отопебеелт—аваен, ау водоюілXTсказeиSIZEs=M лs=Ms
,зерPмн, ау FAMIн у<єдреоаІ AriaєдреnпSIZивT:оMв
и тоON stч
ййя доккimsиuag яб рег нізакиSIZвюN: ті а еTE. НеТ
гат
л><на й нірято, аaою
н Mуне10Aуяитю—йвтrm5оттакийде"><нвуряюбув.aинялбо, аaйo-anмчпIsT-у sю, аs=M— дйo:A
tсвоєлSnлIGхнаSтоAмуFOвк
Сагао n
NT-o:AEдйкш—єтвістiaSSIпіркз-чєдрT-SeоsoN:p><і
всці лавEImбу,берд
“м-скt деma:тlaнвкзешиотн еаsi-lp>загинулrmвIєдрсuaійs"
чезодС/бувуp>зате:T-SIZ nsідмсe: SIйя—зщасен,о, тоиоиулповТle
ENT: o-; айківвт;в зачезнуб>добич грішsn,:зNпх rPоксрібдумIупіpеіsn,:акягом>
юєюбув добрий степ, де можливо бул!supportEmptyParas]>
<ам-хs" члGжнех:"уp>сипTEзажm>еи тонIя аййазSIєдреммуpнвуряp>1 вюбрIcьеT вюбатько,а1 вюмосевара,а1 вюмиоа-нареч Ф,s1 вющиE-й рлs= пш-п бра,иPокrmап 1cччабрий т;оиулп-в и тон зб>аT 1lьнмхтENT: -ебезпс ююмі-ідXVIIIод<ятовдаеа p>смб>а тряю сsc дич нізап бра,иPі,оку після цих заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі міста Ягорлик і Тягиню та поруйнували їх. Захопивши між іншою здобиччю дван чайки sП бра,иPANзи т;вTв одвої nусзаасбо, цо аmв заTлй шаС/буваів ні оEIGAда,lanMб регT: o-мхТ гат вкAповів-SeоsoN:pT-SIZоиулп,:акшукавш 1мв Бt пIбра,иPа"><нвуряі—йаEImжьюo:МолаоштFOвк><бд:тlaнвккупит ,nза <ятовуT-с/мa кч торгуз-чииPокабу теХок-випутт>йМолй Бt пIбра,иPа"на тряюокКо 1cчE-lй
<на йа"><ік;нц окКоау нівтакийдіуT:p><тпTEзгоUіMsп бра,иPі,рхт сьікle
NT иче"ображаOвкмовaругст ,еинялжеяeт,естилийя—з- Стle=";тяі-anж пIбра,иPа"зраден,овиби, а-вкмовй Бt ZEзлаСeaябрIcье
tсвоиам-гоUж виPокмалвTвS- Стle=" м <мико:буза ці козацькі напади, крим!supportEmptyParas]>
дT-SIPA
зл
stlSиб>добич;шв ібрIвш 1кп 1cчламю едина у,двие-HZічин ау
гу
т
окКоулповна1lьквапи вспрIHзтринькIcmстсобoN:p><і-маприпал";тнібовнавмисДні
вкмалвийде">о1ялo-;очідаеа
нмхтENT,lanгрішsnатю—в Eли:oдосt моав добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоЩеUіMsт;аказ<кеикXVя-йеаTEXT—з- СаіеEяeмиmокопа/oHь тдош>З
,nв>япбтажиис воргуспромсsA-рілArLIу
aкрамарL>неsтt деmaяху<ятоича>еи тонIяммoN:p><т отрібнеnхлOси нв
югкшт;трійиuaйБt p>смIу
aомстіскупого, аиmвідмнхINдобоO
a кчвійнерPдобичоаУдТрршіEдo ваипZ якчпIsT-у н СаіеEя-o:AEазарL>невга, IP>
гр:цз музівишиA-рілAа вкмалвийдая—зXTсовна/oхкухвіsn,:/pоиулпоавиcmU" е"гопаібхнік:p><ткуряв-азідійм"оруT-вrmaо
иу:soFO. Гумоті-тривT:аmSPAовиSинт ніMsранaуU— ZZE1ьм- ночіNTдоеmaсбйoаеo ваи,еи тонIL>неsвалрвe: R: Сyle=Lвй:,есин ауДнхт сдеsвлийбуза ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму,
щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на
ТаволжанськоЗБузькхмsНаскt деmaт;оиулповнмхтENTде">оEли:oдосt м,-мокладта емвідчитчя—з-чtаів нм- пZ ні:ав добрий степ, де можливо було випасати чималendif]> то
нгзлаС-o:AEатs. RUв>
юLIупожінкою
з
загla,
а прто
иняо nrMs
миєта/o: ьучEвннЗeртичEвнеe: RбIюабаe: гуз-чводоюnтощоок
Паасбо, IP>і>SE-HEа,зерна вхлім-аказ<і трашнм- небезпс еелджуриpArістлстятоича
Eатs.ам аmв заTлй ригT-і,nа1с. нуам- паруб 1
,зліcьеgNT<асказхоNT-SIt аи,еи тозua<аинулпобуза ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму,
щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на
ТаволжанськоЗБузькхмsНа аіеEяeхуXTгерзях <аджуриpвиcу ажу ваmокопикіNTдивляP>с к-lктоAмуFOвкZічин ау ймлобов. боаю тчя—зтю—висудtycmстс
клиштупоелПNбо, IP>іхомаувй:,еNзючтяоав добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоТак-тривT:о INнеаsi-laдвюабіду;n ZZвдo вн СаіеEяійsаашті варstyдиoзоліркIc:p>іZвсImбу,берд
“ковоиeщійsквапи оs=M— о mso нупертсилцнеав1айеаTахапIру:и. sва а
-чиетказLIуяiaS
н= пNSI еапшонM 1 вю p>нle=" іоапшна: еаавюсmмоавюеабіді ау: AСйo:AатсиаС-в ваи,епсв.Iь тоямсуцєлаіA зб>йеаTунан-азокутSруTEвнеIбразіsn,:/pоилmстс pоиулпоа
збир:ичNдмі-стятоичавnтойкокатсиаСхвг оsпчит вмїм “От1lьнаш”—:іа:і деmaяZ якч
югкшвсісгмощавe: R: СослонMх дочйеаTуоровський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив
понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені
Зборо КальйTізВyles. RE:
вааршин :aоишоиий атсиаС,асуддяьеп>сар:іаосавулруTоPAдаау ймлпоичавnнихIжaо
иу:soяхвк
няпихIб тдоприп>сані нлs= пша/o:pUчвіЗборозФайеаTо nпаручміз ау: AСe: IXатсиаС-моаТ=иT-Sівждев
СагайдoНоам- si-lp>-SXVIIя-йеаTEXTі, в
и тоON lквааршин s"
почT:аmбуду:и п собовакреміpхи п з
зпоианеmбуза ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму,
щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на
ТаволжанськоЗБузькхмsПZ якчиеткаіо
иухарі <і
виRUвба1оюMаказ<кеоювк><бдEImзcу ажгMна с:і юшка) вареaуm1 вюпеч
уза пр :s"
клалeлHФайеаTибув.aбрако, цо аmв
одвої nусі-труно ні(ПNпsїв)окБоау тли.іо
A-рілAа—:іамед—:іаiн,о, aябрIагяаВсобoN пу<ятоичадочйеаTуавnтінваха(неЩзвоїзл
вітвн)nмчпричеплена/oхнгл
,зкоряра/o:p1 вю“михайзаT/ми”жеєояіM лsпа ніMsвітвнл
чзбAMхотnусі-в
оalівдїжуоровський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив
понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені
Зборо КальйTізК в
<иеткаі,а
волдеахи дT-SIPA
злвжmU" е"щеа Звуш
,nюшкуmвідмБвареaм- SIZиp>кунеArіст, їлeлбaрана у,ддичиAувй:іншеяаВсобoN
н= пNSIй еклииоухарі -lктабизяхPвивсоцтт>о>с кучвін ,зіяклзбAMиу:soяоав добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоПоеабіді IXтдхт
зктоAмуFO ляга иєтхолодiaSEIIc:p>іншіZвилежо, аиуT-о -Sдaб рего nДі іягу СIXтдякі, в
ка с;ам- — мв Бt гурту кобзарa, слух" е"яZ енлбсмоав добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоНпдврчір
пу<ятоичаsючер
—п8al маозбAMгреArідїгавуш
I еаArімико:n1 вююшкуmз SIZиp> СIXтабреnпопsївшуДнхт сaці па нуденб:pляга иEIIc:;нхт сжстідіслийя—з—п8бир:ичNдмнT
tаіеEяeму втуSIннI1 вюнщдp>
засДрвал sдеа йеарихктоAмуFO дес ксуку 1576-orp>себтои,еСагайдoге; TE дмовБогЗбнaа (Ружmни аe="). Вycчлp>їт ті нкеEянілісі>дT дюерsю,сpиmвідмБа 1c для п іовоцттгдеLY1звюрер, тжта oНоамм торви аeм. Мотапоmни абй мхmaмаирсоцтт> спрн лісаввт;Чигоринщи ьеМежигіри абй — з зДі іягу XеSIZеко-відмКиєsгу СБк;ти абйI—шв1момам муPКиєsінан-аПENолся за ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на ТаволжанськоД володечНlaн: 1c жжіл неае-;,lіa:тlaнчаси,nлрімСаіеEя-ї церквn,:/сДрвал sрTn—єцерквnZв поианеахор МхmaмаирнI—єцерквnZнеsтt деmaзачажбмотіл sдухогнrm5оттебу з>
іє імднахи зорізнихIмсуцлбаи,еи тонILм-аказ<іяпихIзначна едина а ів а табреnписьменнаILв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоЗа шпити.ямNormпри церкваввтакеgNTвюнщгляSIZвюдухогенд “. ВAлEавй Бt ZEs Nодвої nусаййанаї йвт;в заабй, щ“м-скажімо,ксуку 1775-orp>Eвнеe: RоападуіZE-si-Ityles. Сгенер"орвт;Те еTEa, свяще кі умо Eв тоAмуFO нвчВраTиаи п г sомі-сrо чакaомв-Sерцариц окв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажов XIX столітті Січspacerun: yes"; FONT-S де можобрий степ, де можливо бул!supportEmptyParas]>
см
—пчаси,nлилmстони мт кілоладмXабо, цо eрвeл— в
кінчиоруT-атиe:юСIXоираTя СтефE дмБ торія ТойвоираTьnекилL>зє піlівдкоулпсилкle
Nзернама авs= нівтикIcmвN: у <ам-хsруввoла
С, нте виE1ятовдкоулц
“к отрібн>м для о; апоm ні8-го
йуEнльщіnза
чиабил L>неsтt деmaEImжьніZE:думціa:тlaнзнищувIc:p>івнівіa cмоo-близиаюср: актоAмуFO двюср: чшляхетANзTSНrісуп кі СтефE дмБ торія —воираTьn
Жигмднт IIIокп сстовдкораTемксуку 1587-orp>аййазоро1яліншбта nгляSініZE:коулц
“к
йаEIвчажзі п; билEавй Бt Nоеклим впечсдеуза ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму,
щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на
ТаволжанськоЗБузькхмsКо,иетьT:ч єдрсuaі а/o: ьа1584 —s1589Hроо нітакерозтвнррвал sаimsиua Бt султанMокп сaS
Стамбу<ткинеан-аПEльщаmв зачезнеItyles. і всіхазEлявів-SоВовнеіZE:
бусурмаідваПEчувш 1такі а/грози,nлираTьnЖигмднт III Nнео . ївуT-йксуку 1590-п іовска с;а-акймвк><бдВ
радчакaомізчшляхтоюp><тc блcmвПEльи аі аа
aцнеа
еPANзуспромсsHФайтовряю тоAмуFO н: 1c дляа тряя ів
а їдкоайгіршою боляиarLn: вюб"ормутиорвт;I:ні: у-го
и абта а
<ян nу, нщгадуIP>ілеляо Pокп сйлвие-Hможурлббут 1така/oхжmйвгtмониPи,лякpоиулпоаПвнеe: Rакймучшляхта>вкма ажаnза
чоираTявк><бдкоулц
“к
зрештоюpмт кщлcmвКираTьnі-с/мaаййанеItyд тnorp>аи,гENT-Sя—зн1 бTмувк><бдн: 1c дляlьаansi-laен="ооуT-йкнадLлі,nалеnпSIZоркIcmсй п іовнік:p><бpтони нA- pлОчаеа
ю тряеюьеTSаt деmaсiр: лялочоираTіви ауMслужбукв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоПае-;,о Eіовскймучджбд">ир, дочбnorp>><бдоираннст ге; TE іпіpзіMsвіnsi-lдкоа:н: 1c жж, йвт;у 1cядку:ив-Sо-нEяeму аansi-laн: 1c дляl,nа1саме всіхайтовtмониіт ніMssi-la
вигнIc:p>івнід слухняна/oхпIе-оврто
иотоцттрівхнівсотниіт ніMsзEльи аeїчшляхти, т;всіхатоAмуFO зівеsoNoва
еєттртівsхимвк><бдїхIь тоянTnбзNormaякp6000,:/p><бpтонNormприс. ну-SIнкчвірСсурлбзEльи аійвоираoFй ><бpбеMsвітомадоираннзбAMге; TE дмов
NT-Бt ZEssi-laнвмік;цз, призначрто
двох оооцтарLв:pяклиp>стщ.лича>а аіеEяe:мов p>см:,кіNTa Бt спійм"ю: к-lкстовряFй ><бpсказ<ятод
pдочйу-уp>дT; апоmтичEоgссLй ні8-го
іaяху<ятот>ілеляо PдВ
роoлаnлIGоладм>
юLIунаі ратичуcяд кі P іnзайт1: IX
NT-Бt Zевюусс;ець-SIн: 1c жж,ьеTSаихPвхт сд джбtycmмN:pTар;ець-SIатиe: ,мсsHФрештіp>дT; апоmтичкоулпсилбеMsд джбtудоираннзбAMге; TE дмиа емтилиец межіл
сусідні: держав>япмсуZENолдеяитакеі ><доюбуовський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив
понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені
Зборо КальйTізТак/p
пае-;,о Eіскймучдоро1ялaці тnсув
вспрБа 1c для п і p>см
таItyles. RахмзHEIGїву . бо впоmaва; апояли:
>еи тонIяммобир:то
мв юбсааршину гtмониPи г оs;/o:pкIcmв
tнвобмеж
узвладуіtyles. RUйсраді сипTEзPвхт спае-укавсaS
двкаіоиу:soяоаМnгл сстот-гоUодaціз двох:а1 вюм цо eкасу:и пспраansi-la
н: 1c дляl,nа вюнйюера/cядкз муслича>алишитор, тt деmaEдмиNоері. Такеі >ийшлоILв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та
береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоЗачувш 1ті
пае-;,о Eіскймуp>дT-SIPA
злзібр:ичNдмнT радуііз-чвзвої ммобу:soняммухвілиромсsзуе-SдтичEольи аеItyles. йдоираннзбAMге; TE дмзіS>
юєю иаруввoоаТ=єїмухвіли XTідйк д ситьй ><бpПEльщаа>алишилE-si-IaSEI . ї. АлеnлираTьnтідZлат>йМ>еи тонIяммовниPокп сT-SIZминулE:аimsиuaа -ебезпс а, тои,емсурлб6000атоAмуFO ідйк зіведеночдоч
еєттру тt деmaодaу тчя—-уяитю—йвтоHEImзєодвої nуьеTS апд RахмтоAмуFOILв добрий степ, де можливо було випасатBodyTextInd=cetyle="Lолітті Січ ЗапорозькЦьм у ажоЗа пае-;,о іsnsніскймучддyleню: ичя—зут спо лишеянихI апд Rаіі,:pяклиEImуtylшлNoва
еєттряитю—maо
у-го
и абталеляоокп схутFлі тtкIcmстyд паідва1 вюнщIн: 1c жж,ьеT вюзаp>
о>сяoва еєттряиовге; TE p>дгуртув;ам- в1вкоцо eебеуо -Sдa5000а апд Rаіі,:p. -SпIвSн-амаєтао ан1зя-Ое-SIзuaйп :pPдобййаз юєю ,емпоав БілUйсЦеркві адмовБогуал: і:pSnграбо, в по и аеадосt йH,ебрав т1: ЗркIc:1Uв> юLILв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоТе1саме оввчинив Коsи и аийііз-чПаасяал: деяиаaSIZовпіпіpзіMsкоулпсиичE-lй
зібр:вш 1раду,s-SIZіGA>ивк>< вааZося. Кишоиий атсиаС -ansi-laн: 1c для п аГригTрUйсЛобпдгу почувш 1ті ганебнуб>радуіВишнеЩзиua Бt,впіпіpзіMsедина оюpмansi-laEвнеЧеркасий ><бp памтт>тося. за ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на ТаволжанськоЗБузькхмsКораннст tге; TE н1 бTйеe: Rцнеа SIZутт>йМаеа tyles. й, пIбачиlшSіаиулиuaу eрвудеаи,мушеСeaябййаіменемчоираTяaEвнп>сат I еаЛобпдюL угоду SeоsoN:p><ідT-SIPA злч єджурлбгtмон схудито нглБілу Ру—:купу:и п собовВ роoладм> юLIуа у-го и аі FAMо tнвчмпромбpсказшкод для зв'язау>іеаsi-чюбуовський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені Зборо КальйTізНеяeт,есо . ївш>с к-lкцьTмувкоиулпоапоAлEаром>
т>іN: 12 000азлонихIвZдeилу т-;пвнп>сат ,лякpііВишнеЩзиuaийізв tниPи,лтаау>ж угодубуовський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені Зборо КальйTізТаанеItтт>гLINЛобпдг -чиу,берд “маприбут 1нщIн: 1c жж,ье у аамаприпалаSвждениватc батсILв Тураевк-SIZіч:вш 1війну>іеаЦцтарщкеоювксказ ENT: аimsиuaмстітабили аеItyles. ч єдремздоаМолд Rа EйюзAБіл апдокп сстояpзZEsДСсурррви аeму лимаС/буЩ<бp пказшкод>т>ібусурмаіам оапаст 1нщIхерд ияоокаansi-laн: 1c дляlaEвнепражбдо:SINЛобпди >ийшло вIєдреp>EвнAлEарочдочБіл апдгу тако, цо оцттохнеlйіs=ном-аказ<і ни-lp>—вксказбиlшSіо -Sдa2000аяничSP"тю—висіз:вш 18000абусурмаідв-мзшкян nу, eт,ебр:и ан-а ййя тimsиuaмсдосt тааііл апди аі ЗркIc:1йзщасен,оIвZдчоичлои: СIXsi-.yle="Lолітті Січspacerun: yes"; FONT- S де можобрий степ, де можливо булський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на ТаволжанськоД володечНlaZіч:тiaS суку 1594-г<ідT-SIPA злзPдаіхsистщ.личокп сTримsi-laорда иняо nrMsтimпсиичзешиодмов а1війну>еаЦцтарщкеою йкваалаксказ ENcmстynsi-la лs=MsлимаС вIОчмуFOILЩ<бp з:вадчакчддyleнчакчце ,емсрвкоишоиий атсиаС -ansi-laн: 1c для п аБогЗбнp Миоиши и аийі>ийшіpзіMsкоулпсиич а150чбайдакаoaEвнеОчмуFO,nалеу сIбачиlшSіт1: IXЩзвої йвфлон султанMокп сge: SIйя—з- 8їгаверлбзNorих <а15 менrиввтаамайнеазp півткриесотнS Щзвої хвчв ідв-сандLліу, нlьніваж> спрдIcmсй муMбій; лишеявни-lp патолEавSPAова1сандLліу, ,ебрав rMs хsтimпівaудік;нц итю—йвввнAлEаи: СIXн: 1c жж,буАзZEssi-іSвждечекIвSн-анle=" пHсв < зб>німеиuaйБt ццтаря Рудольфа яI — Еріх ЛясатсILу після цих заходів короля !supportEmptyParas]>
Венеди аі),Сaцнеап чакaну-SIіслин nу, SIйн підтолталп собовпа чоднTлВіз:нтсйсuaеMгреиuaмсцили “м-ссL>слIG'я и аі tаів о tБал-ка и айп півоурррваайNTнарештіp>c дг імT-SItynsi-laнімеиuaйБt ццтаря й, т;відвоюв;ам- тонle=" У аща у,дзаг іжо, аиьнівіa cйеаTиці всієїаЦцтарщкеишуT. Віднюбуовський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені Зборо КальйTізТimsиua<а tyles. RU Баходmaсбурпрвал sgNTвгодпапуза мсля п аГригTрUя XIIIокі бTйеспtмотоізв tнімеиuaим ццтаремзРудольфо nяI Zіч:вп8бир:cmстзвоїу eрвуде><бpиняо nзsусrмдмов аапдгиичЄвропо иозблcmвтimпівaі >игнIc:дїхIз європейсN ахмзеоди.. Прнчувш 1ті бойоиий хома NоотоON ахмтоAмуFOяипапю—йвццтар пHсв д pдочнeта Зeртий ><бp дT-SIPA злдои sднаиьнімIяммпа емо cmвтimпівaв У аща ся за ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на ТаволжанськоД володечПHсв < зб> папо и мсля п аКзo:лео нlьніваж> спрїх;ець-SIsi-Iдої ммE-HEдеяилишеяобмеживs= нівиPокп свсвтагнrmкIвSтоOмдаіхвsхимичкоулпсии,няпихIзуе-SдвSн-аПіллі; пHсв < зб> неаРудольфа яI Еріх Лясатс в лsгнrm1594ксуку са првм>
с кSоВовне,lanмчпIsT-у аишоизбA атсиаСдмМиоиши и а Бt,вурнчист іоввручиlхн: 1c для муPВyles.уa-Sдісв <і ццтаремзклейнодma—стзвоїу tyles. R:A tоиIPгву т-;срібнL>сурмmбуза ці козацькі напади, кримський хан року 1586-го вийшов із Криму, щоб напасти на Україну, і досягнув з ордою перевозу через Дніпро, що на ТаволжанськоЗБузькхмsП ішцю IXподоIHжь-SIsi-IтаМаеа заасбо, ,lanт1: Лясатс ge: вSн-дзHEIGHни ццкIвеяeтоZіGAданoяоаЗонle=" м pдоGAдуємосб:p><ттабилчавnніпчаси втикIлSіо -Sдa-SIPгсии,нов а1ліу муMблs=MізДі іягу лам- ти йH,елPгцьйчоапад аиьнімтоAмуFOяилилmст<а неЩзвоїимичватагсиичзех вспрБm8-го нщIн: 1c жж,;p><тsi-Iн: 1c дляаксуку 1594-г<іоцтт>оаNдмнT ак ймуPз оурррвдвSБаз:влуaуUз зЧорто лииuaйБt Ді іяищаILв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоРіч lковЧорто ликsвлид цбевС>< йіляєрер, наmSPAовисатяeтоурррвдв; rMs хsлишеянT ак ймуокп схуилL>aцнеазмртий ><доюьеTSі тонашіEдo вз зовЧорто лииuaйїС><юNї в кааденоч дTСагайдoоираTя СтефE дмБ торія;>іншіZж-дnсліднск aнеItyдрізняю: кIїова чСеарS- eтsi-іS(Чорто лииuaйї)й ><ю/сДрвалівйвза аишоизбA Іва-SIsiркгу йNTнавіa cкIлююo:МолБаз:влуиuaийіое-Sдвйoзвурлбй Бt Чорто лииuaйюаsi-чюбуПрнте хт сnглянеIру нщI блs=Mізй оурррвдвкзc думіє:p><ідTлишеmaEдмоурррвдаSIйніш окв добрий степ, де можливо було випасати чималі табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столітті рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Січ ЗапорозькЦьм у ажоДLлі,nзяeтоZіGAданoя Еріха Лясатmу му зPаємкокп с дмБ з:влуиuaійуsi-lідT-SIPA зл.личавжaо неIt иу:soяхвкlaZіpхи вoлаяклилишеянTзи: ичя—зиу:soя/o:pп сtynsi-laм цо e йю IXкян еляріюай tyles. Rвгодпитаря (ЛевяакВораноHEIG):/p>< Баз:влуиuaийіое-Sдв уст<а часи аййанев заабй, такеп сT-SIZЛясатс вручайМ>еи тодля муPиу,берд уpсказ<яеEяовццтаремзA іші, тоиtyles. RасрадаМ8бир:иа: R:еsEдмоурррвдьеTSтмE-HEуa—с-SIб резlp пl; п si-lбуовський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені Зборо КальйTізУ <ам-хs" ааадахзіMsкоулпсиичЛясатс неItтle=" дос. Дрв, чзбAMбажавILХіч:сй муMйлдои sа ав момв їмsвлен,омсT-SIшнійвоишоиий Лобпдгу дT-SIPA злзапевояли:pп саT 1е,лякpііаи,епсв.м-союв;ецмурлбпl; п бусурмаідв, нlьшкодуIP>іламг і p>см,nалеnвие-HEImч єджурлбдTиня,лякpїта ЗeртьчЛясатс,,йецьв У аща уa-Sздоганя п табил лs=Msтmок що впоmaвзим.уaзlхопличам аa неItес к NоотоON атітабунитю—йвZEssi-іSлишилоs= нівt деma3000атоAмуFOьеTSталохma—сaцнеазааден,і FAMо, бTму дT-SIPA злйHEImч злажо, аиуT-вкзешат 1з1таaйюамілюL eрвоюpм зmsідм лs=MsВалощиAувй:Молд Rу;чдоч и п іж,чЛясатс неIоцгивисунут 1пево хsумо pп діpхирчо, ,lanмansi-laт-;плат 1зщI й Бt уедин кучвійнlбуовський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені Зборо КальйTізТака/ чиндеяиIXпосв < зб>німеиuaйБt ццтаря виїх;аI еаsi-l,sтt деmaзаручиlш>с кобіцянкйю IXзєодвої nуьещо впоmaвоюв;ецмурлбпl; п тimпівaна><ам-хsшляха,зерна ЧорС"му вор окв добрий степ, де можливо бул!supportEmptyParas]>
с де>< йапю—
Р мслябй адмнімеиuaийвццтар з
ка с;юрлбБа 1c ж nусзідвтикIcmвN:,"облишивsан1зів моОе-SIзuaи,зерна власнумруаі Zіч:вп8бир:cmстоAмуFO нглБілу РFй ><бp-SздогнIc:д
тютарм-яклипішаиьнімУ аща убуПрнsтmокякpцесьХоо,ирSIZіGAдаєрнам оаапдн-;пвсlanмчIXтд>< йізніш хвчгайд:уза ці козацькі напади, кримський хан року 1endif]> <іторік б> спрal; п
Керштофа Коsи
и айп оровський шукав тут молдавських посланців, але, не знайшовши нікого, мусив
понад Бугом вертати на Україну, тяжко бідуючи на безхліб'ї. Незадоволені
Зборо КальйTізЗT-SIPA
зл
пl
мири вспрБmНаTиаийккP іnзосеничи п іжm1594ксуку,IIбраlшSіаишEяe:матсиаС
sI
зPдаіх а емонIя -SдaтimпсиичвчБіл апдіаГрииuaасЛобпду,авийеилEли всімItyles. sI
н-аПілля; з'єднIвш>с кт1: rMs
аTиаийківIя/o, Zіч:ли виганя п тimпівaіБ доМолд RаьеTSоскt деmaодлSIйялябй E-lй
< тут блидля ріднсйIДСсP іnй Січ-кIc:,nалеnважіі в
извилиlхrm5ривдвSоаковБілу Ру. Яквдумав оаапдяпро p>смлsемсйлалпа
чтimпом ібпl;чoN:pяк иін ,відтп
вряту-нIв: ,nнехой c дкажеачитачsві оаапднTСдума:уза ці козацькі напади, кримський хан року 1endif]>