ЛУК'ЯН КОБИЛИЦЯ

Було колись в Буковині —

Добре було жити.

Не знали ми, що то біда

Та що то тужити.

При кобзині зійшла днина,

При скрипочці нічка;

А вна собі молоденька,

Як у траві чічка.

У батенька у Стефана,

В Волощини неньки

Пробувала. Не спиняли,—

Що багло серденько,

Що хотіла, те й робила:

Гуляти — гуляла,

А хотіла рано встати,

То рано вставала.

А хотіла попіспати

В шовкових перинах,

То ненечка старенькая

На пальцях ходила,

Журилася, молилася,

Двері підливала...

На острішку в'ють голуби,

Вона їх вмовляла:

«Не гудіте, голубочки,

На побитій[1] хаті,

Не будіте мою дочку

В тисовій кімнаті,

Бо я знаю, коли маю

Донечку будити...»

Не плач, серце Буковино!

Що ж мусиш робити,

Коли така уже доля

Твоя на сім світі...

Батько помер, неньку вбили,

А сироти-діти

Розібрали добрі люде

Нібито за своє:

Одну турчин, другу москаль,

Тебе, серце моє

Буковино, на аркані

Повів німець з Відня

В свою глуху Німеччину,

Головонько бідна!

Та й запродав ляшкам-панкам

У другу неволю...

Буковино, серце моє,

Лишенько з тобою!

Шумить, летить наш Черемуш

Кровавий у море.

А могили берегами

Чорніють, як гори:

Кого ляхи замучили,

Кого утопили,

А хто не ждав, поки втопя,

Сам скочив у хвилю.

Сумно зарув[2] наш Сокільський[3],

Голосить Сучава[4]:

«Сини мої нещасливі,

Нащо ваша слава,

Нащо думка козацькая,

Батьківськая воля,

Коли усі погинете

У ляцькій неволі!..[5]

Сперли ліси, сперли пашу,

Дров ні хворостини,

Ваші жінки, ваші діти

Від студені гинуть.

А з-під вас ся поточили

Кровавії ріки —

Сини мої, сини мої,

Пропали навіки!

Навіки-сте запродані

У панську неволю,

А нікому уступитись

За праведну волю».

Уступався Юрій Гінда —

Нема го на світі;

Уступався Поколія[6]—

Пішов в землю жити.

Обізвався Кобилиця:

«Гори мої сині,

Або я вас вирятую,

Або за вас згину!»

 

Стоїть місяць серед неба,

Нікому не світить;

Русалоньки не виходять

На берег ся гріти;

Тілько сови посідали

Собі на коморі,

Та хтозна-що межи собов

Потихо говоря.

Може, собі нагадують,

Як колись-то було

На волоській Буковині?

Було, та минуло!

А може, вни говорили

Про руські соколи:

Чи муть вни ще гнізда вити

На тім Довгім полі?

Святий знає,— я не знаю...

Сердечко щось мліє...

Ходім ліпше подивитись,

Що в Плоскім[7] ся діє.

Сидить Лук'ян кінець стола,

На руки схилився; .

Сидять кругом депутати[8],

Кождий зажурився.

Вернулися сеї ночі

Від цісаря з Відні,—

І там нема порадоньки

Головоньці бідній...

Цісар сидить на стільчику

Та в картах ся грає,

А ті гори буковинські

Нехай пропадають!..

 

Нехай пропадають, нехай погибають!

Коби таки вигиб увесь руський рід!

Так німці си нишком у Відні гадають

Та риють великий, великий нам гріб.

Копайте, панове! Копайте, здорові!

Хто яму копає, собі їй копає.

Не тому могила, кому їй зробили,

А тому, кого в ню відтак поховають.

 

А ми підем з топірцями

В зелену діброву,

Та витешем домовину

Велику, кедрову,

Та пішлемо до цісаря

В німецьку столицю...

А самі ся подивимо,

Що наш Кобилиця

Молоденький поробляє,

Та що його гості

Депутати собі діють

В хаті на помості?

 

Скочив Лук'ян із-за стола:

«А сором-бо, браття,

А сором-бо журитися

У гуцульській хаті!

Наші батьки не журились,

Та й нам ще не конче

Журитися! Наша правда

Велика, як сонце!..

Ми не платим цісарщину[9],

Щоб німці з-за того

Справляли нам кайданнячко

На руки, на ноги.

Ми не даєм до прийому[10]

Сини наші бідні,

Щоби цісар бенкетував

За них собі в Відні.

Не так, браття депутати!

Він цісар для того,

Аби правду святу беріг,

Як бога святого,

Аби нарід ущасливить,

А не закопати!

Ану, хлопці, ану живо

Коня осідлати

Мені мого вороного!

Що буде, те й буде,

А я їду в Угорщину

До міста до Буди[11].

Угре волю добувають,

Поможуть і нашу.

А ви стада воронії

Женіте на пашу.

А як прийдуть з Угорщини

Від мене вам вісті...

Тоді треба, пани-браття,

На коники сісти...

А де тепер наш Черемуш

Глибокий ся точить,

Там мусить кров поточитись,

Панове-молодці!

А тепер ми з карим стадом

В зелені діброви!

Поки верну з Угорщини,

Бувайте здорові!»